Долі та фурії

Жанр: Стиль життя, Любовні романи, Художня література, Романтика, любов

Правовласник: НФ

Дата першої публікації: 2016

Опис:

В центрі сюжету — життя успішного драматурга Ланселота «Лотто» і його коханої дружини Матильди, яка усе життя провела в тіні чоловіка. Дія роману розгортається у Нью-Йорку впродовж двадцяти п’яти років. Але одного дня стає зрозуміло, що самозакоханий геній Лотто — лише маріонетка в руках своєї дружини. Зовні ідеальний шлюб іде тріщинами: повага поступається місцем брехні, кохання — інтригам.

070_Groff-Lauren_Doli-ta-furii_1000.jpg

Присвячується Клею

[Звичайно]

Частина перша. Долі

1

Густа мряка посіялася з неба, наче хтось раптом зсунув завісу. Галасливі морські птахи принишкли, океан затих. Відблиски маяка на хвилях зблідли.

Двоє людей наближалися до пляжу. Вона — білява й приваблива у своєму зеленому бікіні, хоч тут, у штаті Мен, у травні було ще холодно.

Він — високий, вродливий, наче аж променів світлом, яке притягувало погляди. Їх звали Лотто й Матильда.

Десь хвилину вони спостерігали, як у озерці, що утворилося після припливу, вовтузилися якісь колючі істоти, закопувались у дно, здіймаючи фонтанчики піску. Потім він узяв її обличчя у свої долоні й поцілував бліді вуста. Він міг би просто зараз померти від щастя. Йому привиділося, як море раптом здійнялося і поглинуло їх, зриваючи плоть і перемелюючи кістки своїми кораловими зубами десь там у глибині. Якщо вона буде поряд, подумалося йому, він потопатиме співаючи.

Що ж, він був молодий — двадцять два роки, і сьогодні вранці вони потайки одружилися. Зважаючи на такі обставини, екстравагантність думок можна було пробачити.

Її пальці торкнулися його і крізь тканину плавок обпекли шкіру. Вона підштовхувала його, ведучи назад, вгору по дюні, вкритій стеблами морського гороху, і знову донизу, туди, де стіна піску закривала їх од вітру і де було тепліше. Її тіло під ліфчиком бікіні вкрилося синюватою гусячою шкірою, а соски від холоду втяглися. Він і вона стояли на колінах, хоча пісок був грубий, і колінам було боляче. Та байдуже. У них лишилися тільки губи й руки. Він обхопив її ноги своїми стегнами, притиснув донизу, зігрівав своїм теплом, доки вона не перестала тремтіти, прикривав своєю спиною, наче дюною. Її подряпані коліна стриміли в небо.

Він жадав чогось невимовного й приголомшливого: чого? Бути з нею. Він уявив, як назавжди залишиться в її теплі. Люди, дотичні до його життя, відпадуть один за одним, як кісточки доміно; з кожним рухом вона все міцніше прив’язуватиметься до нього, настільки міцно, що вже не зможе його покинути. Він уявив, як вони все життя злягатимуться отак на пляжі, аж поки не перетворяться на одну з тих старезних парочок, які вранці займаються спортивною ходьбою і чия шкіра вилискує, ніби лакована серцевина волоського горіха.

Навіть у глибокій старості він, кружляючи у вальсі, заманюватиме її в ці дюни й відводитиме душу, пестячи її сексуальні, крихкі й тонкі, як у пташки, кістки, пластикові стегна й біомеханічне коліно. Дрони-рятувальники будуть маячіти в небі, переливаючись вогнями, й сурмитимуть: Розпусники! Розпусники! — примушуючи їх пекти раків і тікати від сорому. І так цілу вічність. Він заплющив очі й замріявся. Її вії торкалися його щоки, стегна спочивали на його талії — перше підтвердження подружнього зв’язку, того жахіття, що вони вчинили. Шлюб, розрахований на вічність.

[Він планував, що це буде в нормальному ліжку, урочисто, навіть церемоніально, тож тихцем оселився у пляжному будиночку Семюела — сусіда по кімнаті, де жив майже щоліта з 15 років, і тому знав, що господарі ховали ключ під панциром морської черепахи в садку. У будиночку все було або картате, або в дрібненькі квіточки, заставлене розмаїтим посудом Fiesta, вкритим товстим шаром пилу; кімната для гостей вночі спалахувала від потрійного миготіння маяка, а далі за будиночком починався скелястий берег. Це було перше, що спало йому на думку, коли ця надзвичайна дівчина якимось дивом погодилася стати його дружиною. Але Матильда мала рацію, наполягаючи на вступі у шлюбні стосунки просто неба. Вона завжди мала рацію. І скоро він у цьому переконається.]

Все скінчилося надто швидко. Коли вона закричала, чайки, що ховалися десь за дюною, дробом пронизали низькі хмари. Пізніше вона покаже йому садно від мушлі мідії на рівні її восьмого хребця, яке утворилося, коли він усе занурюва­вся і занурювався у неї. Вони були притиснуті так щільно одне до одного, що коли сміялися, то його сміх піднімався з її живота, а її сміх — із його горла. Він цілував її вилиці, її ключиці, внутрішній бік її зап’ясть із блакитними венами, схожими на коріння.

Несамовитий голод, який він сподівався вгамувати, не проходив. Кінець виявився початком.

— Моя дружино, — сказав він. — Моя. — Може, замість бути з нею, краще проковтнути її цілком.

— О? — здивувалася вона. — Авжеж. Бо я рухоме майно. Бо моя королівська сім’я вторгувала за мене трьох мулів і відро масла.

— Я люблю твоє відро масла, — сказав він. — Тепер моє відро масла. Таке солоне. Таке солодке.

— Припини, — попросила вона. Вона більше не усміхалася, і йому було дивно бачити її так близько без звичної сором’язливої усмішки. — Ніхто нікому не належить. Ми зробили щось більше. Щось нове.

Він задумливо подивився на неї, ніжно вкусив кінчик носа. Він шалено любив її протягом цих двох тижнів і, переповнений коханням, уявив її прозорою скляною тацею. Він бачив її наскрізь, до нутра кісток. Але скло крихке, треба бути обережним.

— Так, твоя правда, — сказав він; а про себе подумав: «Ні», розмірковуючи про те, наскільки глибоко вони належали одне одному. І наскільки віддано.

Між його та її шкірою був вузесенький простір, якого ледь вистачало для повітря, для тоненької плівочки вологи, від якої зараз було холодно. І все ж туди ще прослизнув хтось третій — їхній шлюб.

Читати далі
Додати відгук