Усмішки долі

Жанр: Фентезі, Оповідання, Художня література, Технофентезі

Правовласник: НФ

Дата першої публікації: 2017

Опис:

«Усмішки долі» — шість окремих оповідань. Суміш реальності і вигадки, коміксів і традиційного оповідного жанру. Адам Джонсон віртуозно порушує суспільно-моральні проблеми. На тлі новітніх технологій в його текстах розквітають до болю знайомі теми війни, смертельних хвороб, стихійних лих та стосунків. Для кого книжка Для якнайширшого кола читачів, усіх, хто цікавиться якісною сучасною художньою літературою. Чому ця книжка Вибуховий стиль автора книжки вводить читача в естетичний транс. Сюрреалістичні і несамовиті «Усмішки» пропонують щось рідкісне в художній літературі: новий спосіб дивитися на світ.

089_Johnson-Adam_Usmishky-doli_1000.jpg

Присвячується пам’яті

Томаса Маннаріно (1964–2007)

та

Еріка Роджерса (1970–2012)

Нірвана

Уже пізно, а я не можу заснути. Відчиняю вікно, щоб вдихнути весняного повітря Пало-Альто, та це не допомагає. З розплющеними очима чую шепіт, що нагадує мені про президента, з яким ми часто розмовляємо пошепки. Однак я знаю, що це просто шепіт моєї дружини Шарлотти, у навушниках якої всю ніч грає «Нірвана», а вона бурмоче слова пісень. У Шарлотти своє ліжко, механічне.

Мені складно заснути тому, що коли заплющую очі, то уявляю, як моя дружина накладає на себе руки. Точніше, як вона намагається це зробити, оскільки її тіло паралізоване від шиї. Параліч тимчасовий, та переконати в цьому Шарлотту нереально. Сьогодні вона спала на боці, аби не з’являлися пролежні. У її погляді, застиглому на поручні ліжка, було щось дивне. Ліжко активується голосом, тож якби вона просунула голову між рейками поручня, їй лишалося б просто сказати «підняти». Після цього ліжко задушило б її за кілька секунд. А ще вона задивляється на кабель підйомника, що допомагає їй вибиратися з ліжка і вкладатися назад.

Утім, щоб піти з життя, моїй дружині не потрібна хитромудра стратегія, адже вона змусила мене пообіцяти, що я допоможу їй, коли настане час.

Я встаю і підходжу до неї, проте дружина ще не слухає «Нірвану». Її вона береже до півночі, коли нерви дійсно натягуються до межі.

— Здається, я чув якийсь шум, — кажу я. — Ніби шепіт.

Коротке неслухняне волосся окреслює контури її перекошеного обличчя. Шкіра бліда, немов світло в холодильнику.

— Я теж чула, — мовила вона.

У срібній попільниці, біля пульта голосового керування, лежить недопалок косяка. Я запалюю його і прикладаю до її губ.

— Як там погода? — цікавлюсь я.

— Вітер, — відповідає вона, видихаючи хмару диму.

Вітер — це ліпше за град, блискавку чи, Боже борони, потоп. Так вона описала своє відчуття, коли її легені лише починали працювати знову. Однак вітер теж буває різний.

— Вітер, який ледве свистить між шибками чи який штормом б’ється у вікна? — запитую я.

— Сильний бриз. Шипить і вібрує, наче мікрофон на вітрі.

Вона робить ще одну затяжку. Шарлотта ненавидить бути під кайфом, але каже, що це заспокоює її зсередини. У неї синдром Гій­єна-Барре, через який її імунна система атакує ізоляцію навколо нервів, тож коли мозок надсилає сигнали тілу, електричні імпульси згасають, перш ніж доходять до адресата.

У свою чергу мільярди нервів надсилають сигнали в нікуди. Це вже дев’ятий місяць хвороби, останній період, описаний у медичній літературі.

Тепер лікарі не можуть сказати нам, відновляться нерви Шарлотти чи вона залишиться такою довіку.

Вона видихає дим і кашляє. Її права рука смикається. Це означає, що мозок намагається сказати руці прикрити рота. Шарлотта знову затягується і каже:

— Я непокоюся.

— Через що?

— Непокоюся через тебе.

— Ти непокоїшся через мене?

— Припини розмовляти з президентом. Час змиритися з реальністю.

Я намагаюся виглядати легковажним.

— Але це він до мене говорить.

— Тоді припини слухати. Його немає. Коли наступного разу він заговорить, ти мусиш мовчати.

Я неохоче киваю. Вона просто не розуміє. Дружина застрягла в цьому ліжку і відмовилася дивитися телевізор, тож вона, мабуть, єдина людина в Америці, яка не бачила вбивства. Якби вона побачила погляд президента, коли його покидало життя, то збагнула б, чому я розмовляю з ним посеред ночі. Якби вона вийшла з кімнати і відчула скорботу нації, то зрозуміла б, чому я реанімував верховного головнокомандувача.

— Якщо вже йдеться про мої балачки з президентом, то я просто хотів би нагадати, що ти проводиш третину життя, слухаючи «Нірвану», чиї пісні писав хлопець, який зніс собі голову.

Шарлотта дивиться на мене, як на незнайомця.

— Курт Кобейн прийняв увесь біль свого життя і перетворив на щось важливе. А що залишив по собі президент? Невпевненість, порожнечу і купу проблем.

Вона завжди так говорить під кайфом. Я забираю косяк і беру її навушники.

Читати далі
Додати відгук