Камiнна душа

Жанр: Шкільна програма, Шкільна класична література

Правовласник: Фоліо

Дата першої публікації: 2013

Опис:

У книгу талановитого прозаїка, драматурга, критика увійшли три повісті – «Авірон» на антиклерикальну тематику, «Тарас Шевченко» та «Камінна душа», основою сюжету якої стала народна пісня «Павло Марусяк і попадя» про нещасливе кохання молодої красуні – дружини сільського попа і ватажка опришків Марусяка, «орла полонинського». Навряд чи є в українській культурі особистість, котра проявила б себе так багатогранно, як Гнат Хоткевич, який творив у різних галузях мистецтв, літератури, техніки. Він – прозаїк, драматург, перекладач, редактор, композитор, професіонал-бандурист, театральний режисер, музикознавець, фольклорист, етнограф, педагог, суспільний діяч, художник, а за фахом – інженер-технолог. Залишив по собі велику творчу спадщину, яка, безперечно, належить до духовних скарбів України.

Cover
Анотація

До книги талановитого українського прозаїка, драматурга, мистецтвознавця, критика Гната Хоткевича (1877—1938) увійшли три повісті: «Авірон» — зразок «попереджувальної» літератури, «Камінна душа» — про життя гуцулів — волелюбного народу, його історію, побут, звичаї, і повість «Тарас Шевченко» (твір побачив світ уже після смерті автора, у 1966 році) — про життєвий і творчий шлях великого поета.


Гнат Хоткевич

Камінна душа

Авірон

I

Уже давно нема Моїсея...

О, навіщо, навіщо він кидає нас?.. Поки він тут, поки він з нами — всі певні і всі спокійні. Всі знають, що недалеко, серед них, пророк Божий, з котрим говорить сам Адонай і котрий без страху дивиться в лице Господа сил. Як дитина тішиться коло матері й вертає до своїх забавок, бо чує близько хранителя свого спокою, так Ізраїль, бачачи Моїсея серед сонму, стає певним, спокійним і вертає до своїх справ.

— А що, Моїсей нічого не говорив? — вставши ранком, спитає сусід сусіда.

— Ні, нічого. Бодай я не чув, — відповість йому той, вибираючи сліди снідання з бороди. — А що хіба?

— Та нічого... Я так собі. — І, помовчавши, додасть: — Бачив я вчора його на судилищі. Ей, великий муж!..

— О так, так! — киваючи багато разів головою, притакне сусіда, і вони розійдуться спокійні, певні, що не стріне їх ніяка пригода, а чи й стріне, то є кому подумати й порятувати. Він усе знає, все вміє, бо йому помагає сам Господь.

Так!.. Великий він, Моїсей! Вдані словеса Господні во уста його, і премудростю Бога опоясані чресла його. По слідах Божих ідуть стопи його, і мудрість Всевишнього на ньому. Очі його бачили висоту й силу Творця, і чуло грім глагола з небес вухо його. Божу борозну веде! Сіє Божий виноград, виноград найліпший, і нам дає пити з чаші благості Господньої.

Де ж ти тепер? Сило, нащо кидаєш нас і робиш безсилими? Вітре, пощо перестаєш обвівати лиця наші, а серцям даєш горіти на вогні наших страстей? Великий пророче!.. Невже ти не знаєш хитання Ізраїлевого і невже не чуєш підбурюючих речей Корея з сонмом його, і Айнана, і брата, рідного брата мого Датана? О, затули вухо своє, Боже, на хулу їх і не клади меча помсти на безуміє їх! Дай їм час схаменутися, бо вони схаменуться, й пізнають сохраняющого путь їх вдень і вночі, і падуть перед тим, хто тримає їх життя силою звука імені свого.

 

* * *

Так говорив у душі молодий Авірон і блукав неприкаяно серед шатрів юдейських, напівсвідомо прислухаючися до гомону людей, перескакуючи через купи сміття й палицею відбиваючися від псів.

Уже давно отаборився Ізраїль тут, коло Синайської гори. Між шатрами вже стільки назбиралося різного бру­ду, що годі було пройти. То була розкіш псів і малих дітей. Вони, і ті й другі, як тільки блиснуло сонце, ви­повзали з своїх закутків і починали бабратися в тім сміт­ті, шукаючи зогнилих останків їжі. А знайшовши, починали битися — діти з дітьми, пси з псами або перемішуючися; а той, хто подужав, з’їдав, сопучи та поглядаючи навколо — чи не хоче хто вирвати. Коли ж надходив час обіду, матері, пискливо верещачи, починали бігати по тих смітниках, знаходили своїх дітей, і часто можна було бачити, як яка-небудь розпатлана юдейка, призиваючи всі прокльони з небес, волокла двох дітей, мов кошенят, за шивороти, а третього підштурхувала спереду ногою.

А його нема! Нема того, хто все велить бути чистими, велить митися часто й далеко відносити сміття від шатрів. І жінки не дають собі труда відійти навіть кілька ступенів, а виливають усе тут же, одхиливши тільки поли. Коли ж хто пригадає їм накази Моїсея, вони тичуть тому в руки своє начиння й кричать:

— Неси сам, коли ти такий мудрий! Нехай несе, нехай несе, не перешкоджайте йому.

— Якби ти мав стільки дітей, як я, ти не хотів би навіть уночі встати для себе.

І здіймався крик, і галас, і хмара докорів. «А ми хіба знаємо? Може, завтра ж рушимо з цього місця і ніколи вже не розіб’ємо на нім своїх кущів вдруге».

...З тоскою блукав молодий Авірон між кущами, придивлявся до безладу, прислухався до гомону людей. А гомін цей, спочатку тихий і маловиразний, ставав все ясніший і ясніший з кожним днем, набирав сили й робився зухвалим: раби згубили господина, і душі їх здіймали бунт.

Читати далі
Додати відгук