Конотопська відьма

Жанр: Шкільна програма, Шкільна класична література

Правовласник: Фоліо

Дата першої публікації: 2013

Опис:

Творчість Григорія Квітки-Основ’яненка (1778—1843) посідає особливе місце в історії української літератури. Саме йому україн­ська література завдячує багатьма своїми рисами. Характер і душа українського народу, жива мова, чудове знання народних звичаїв — все це притаманне творам Квітки-Основ’яненка. До книжки ввійшли твори «Маруся», «Конотопська відьма», «Підбрехач».

Cover
Анотація

Творчість Григорія Квітки-Основ’яненка (1778—1843) посідає особливе місце в історії української літератури. Саме йому українська література завдячує багатьма своїми рисами. Характер і душа українського народу, жива мова, чудове знання народних звичаїв — усе це притаманне творам Квітки-Основ’яненка. До книжки ввійшли твори «Маруся», «Конотопська відьма», «Підбрехач».


Григорій Квітка-Основ’яненко

Конотопська відьма

Григорій Квітка-Основ’яненко: Літературний портрет

* * *

В історії української літератури творчість Григорія Квітки-Основ’яненка посідає особливе місце. Коли 1843 року Микола Костомаров на сторінках третього тому харківського альманаху «Молодик» писав про те, що честь створення нової української літератури належить письменникові, який виступив під прибраним ім’ям Основ’яненка[1], він навряд чи погрішив проти правди. Зрештою, українські повісті Квітки відкривають нову сторінку і в письменстві всієї Європи. Беручи свої сюжети «виключно з життя народного», Квітка-Основ’яненко, як скаже перегодом Іван Франко, на ціле десятиліття випередив відповідні твори письмен-ників-«натуралістів»: Жорж Занд, Івана Тургенєва, Федора До-стоєвського та інших[2]. «З Основ’яненком, — стверджував Сергій Єфремов, — у світову літературу вступив мужик — та потріпувана і зганьблена маса простолюддя, що незабаром займе своє місце в письменстві на покуті»[3]. Так чи ні, нова українська література багатьма своїми рисами завдячує саме Квітці-Основ’яненкові. Недарма ж Юрій Федькович назвав Квітку ясним місяцем на небосхилі українського слова («Нема в нас сонця, як Тарас, нема місяця, як Квітка, і нема зіроньки, як наша Марковичка»[4]), а Михайло Драгоманов у листі до Мелітона Бучинського зарахував Квітку до трійки найвидатніших українських письменників ХІХ століття: «...Квітка, Шевченко і Гоголь...»[5].

* * *

Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко народився 18 (29) листопада 1778 року в селі Основа, яке було тоді за дві версти від Харкова. Письменник походив з давнього роду слобідсько-української козацької старшини (герб Квіток має елементи шляхетських гербів «Погонь», «Боньча», «Шеліга»), вперше згадуваного в літописі ще 1666 року[6], і був молодшим сином власника Основи Федора Івановича Квітки. Село Основа, осаджене колись харківським полковником Федором Донцем-Захаржевським, тим самим, що йому за часів гетьмана Мазепи чернігівський поет Іван Орновський присвятив пишний панегірик під назвою «Багатий сад»[7], у 1713 році стало власністю прадіда Квітки-Основ’яненка — Григорія Семеновича Квітки. Григорій Семенович упродовж 1713—1734 років був харківським полковником. Його брат Петро сотникував у Хорошеві, другий брат — Олексій — у Деркачах. Сини Григорія Семеновича також обіймали високі посади в слобідських полках: Роман був золочівським сотником, потім полковим хорунжим та суддею, а Іван — дід письменника — валківським сотником, перегодом ізюмським полковником. Батько Квітки-Основ’яненка, Федір Іванович, хоч і не обіймав високих посад, але був чоловіком заможним (тільки в його основ’янському маєткові було близько шести сотень підданих) і шанованим. До кола його приятелів належали, зокрема, такі відомі люди, як мандрівний філософ Григорій Сковорода, кошовий Чорноморського козацького війська Антон Головатий (сам Федір Іванович був старшиною Чорноморського війська) та інші. Рід Квіток здавна славився також своєю набожністю[8]. Досить пригадати хоч би те, що бабуня письменника, дружина Івана Григоровича Квітки, доводилась рідною сестрою святителю Йоасафові Горленку (1705—1754), Бєлгородському та Обоян-ському архієреєві, видатному церковному діячу, проповіднику й поету, автору драми-мораліте «Війна семи рятівних чеснот із сімома гріхами смертними», а рідний дядько Квітки Наркис упродовж 1770—1788 років був настоятелем Старо-Харківського Преображенського, чи Курязького, монастиря.

Ще в ранньому дитинстві з майбутнім письменником скоїлось лихо — хлопченя осліпло. Кажуть, що причиною сліпоти став ячмінець, з яким необережно повелась годувальниця малюка. Зір вернувся до хлопця тільки на п’ятому році життя, коли мати — Марія Василівна (з роду Шидловських) — повезла його на прощу до Озерянського монастиря. Опинившись у храмі Божому, Грицько раптом тихо спитав: «Матусю, а що то за образ?» — «Хіба ж тобі видно?» — зойкнула Марія Василівна. «Так, мені розвиднілося!» — відповів малюк[9]. Оце чудесне зцілення справило на Квітку величезне враження. У будь-якому разі, до кінця своїх днів він залишався надзвичайно набожним чоловіком. Між іншим, з очима письменникові не таланило й перегодом — уже в юності він, маючи просто непереборний потяг до вогню, таки втратить ліве око під час феєрверка.

Родина Квіток, як писав великий шанувальник таланту Основ’яненка Пантелеймон Куліш, жила «просто, по-старосвіт-ськи, по-козачи», тож Грицько змалечку «чув у отецькій господі і всюди по околиці щиру українську мову... Звичаї ж у панів були, в щоденній жизні їх, ті ж самі, що й у посполитих; і родини, і хрестини, і весілля, і похорони одбувались так само в панському домі, як і в простацькому, хіба з більшою пихою та достатком»[10]. Не дивно, що Квітка-Основ’яненко чудово знав і українську мову, і старі українські обичаї.

Спочатку хлопець навчався вдома, а трохи перегодом — у Ку-рязькій монастирській школі. Зрештою, Квітка так-таки й не спромігся на систематичну освіту, хоч, за слушним зауваженням Сергія Єфремова, був чоловіком «з добрими культурними традиціями»[11]. Людям, які особисто знали письменника, найперше впадала в око його «духовна вченість», зокрема те, що він чудово розумівся на церковних книжках і, за свідченням Миколи Костомарова, тримав у пам’яті «не лише звичайну службу Божу, але навіть чимало святкових канонів»[12]. Крім того, він дуже любив історію[13]. Недарма у своїх творах Квітка з неабияким знанням справи відтворює старовинний український побут, жваво переповідає слобідські легенди з доби колонізації краю, згадує чимало пам’яток української книжної старовини, наприклад, «Києво-Печерський патерик», «Книгу житій святих» Дмитра Туптала, акафіст святій великомучениці Варварі, духовні пісні Сковороди. Аж ніяк незгірше Квітка знав і народні пісні, думи, перекази, приказки, прислів’я тощо.

Коли хлопцеві виповнилося п’ятнадцять років, батьки записали його на службу. Спочатку, із грудня 1793 року, він числився вахмістром лейб-гвардійського кінного полку. Ставши всього за кілька тижнів капітаном, Квітка переходить на цивільну службу й два роки перебуває «не при справах» у департаменті герольдії. У жовтні 1796 року він стає ротмістром Сіверського карабінерського полку, потім був переведений до Харківського кірасирського полку, а в січні 1797 року назавжди облишив військову службу. Як стверджував протоієрей Микола Лащенко, десь на цю пору Квітка вперше виказав серйозний намір відійти від мирської суєти й прийняти чернечий постриг[14]. Мабуть, до такого кроку Квітку-Основ’яненка спонукали не тільки сімейні традиції, релігійне виховання та його власна глибока набожність. Неабияку роль відіграла тут і моральна наука Григорія Сковороди, цього справжнього «ченця в миру», з яким Квітка не раз бачився в батьківському домі на Основі (кажуть, сам письменник перегодом полюбляв розповідати про своє знайомство із Сковородою, а бувши в доброму гуморі, дотепно імпровізував у сатиричному ключі славнозвісну псальму «Всякому городу нрав і права»[15]). Крім цього, Квітка прагнув у такий спосіб посприяти кар’єрі свого старшого брата Андрія, якого він просто обожнював і який справді сягне неабияких висот, ставши губернським предводителем дворянства, губернатором у Пскові, сенатором. Не випадково після батькової смерті Григорій зрікається на користь брата своєї частки спадку, а була вона немалою. Саме за ці кошти Андрій Федорович Квітка звів собі на Основі прекрасний будинок, заклав чудесний сад, влаштував картинну галерею. Словом, як казав Григорій Данилевський, Андрій Федорович «до кінця життя належав до кола найбільших харківських магнатів»[16]. Коли одного разу імператор Олександр І завітав до основ’янського помешкання Квітки, де все сяяло бронзою, дзеркалами та мармуром, він, подейкують, запитав із посмішкою: «Чи я бува не в палаці?»[17]

Отож, у червні 1804 року Григорій Квітка стає послушником Старо-Харківського Преображенського монастиря, розташованого за вісім верст од Харкова по дорозі на Полтаву та Київ у надзвичайно мальовничій місцині. Квітчине послушництво було досить «вільним». Він часто бував удома, брав участь у всіляких громадських заходах (наприклад, у січні 1805 року був присутній на відкритті Харківського імператорського університету). У його келії стояло фортеп’яно, на якому Квітка, котрий дуже любив музику, особливо ніжні звуки флейти[18], складав духовні концерти. До речі, таке грайливе поєднання крайнощів було взагалі характерне для письменника. Кажуть, нібито на його робочому столі поруч з молитовником красувалася чорнильниця, що зображувала ченця-пустельника, який несе сніп, а звідти виглядають дівочі ноги[19].

Утім Квітці-Основ’яненкові таки ж не судилося стати ченцем: приблизно через десять місяців, у травні 1805 року, на прохання самого Квітки єпископ Христофор Сулима офіційно звільнив його від послушництва в Курязькій обителі. Квітчин біограф Григорій Данилевський писав, що враження від життя в Куряжі, на лоні розкішної природи, «у самотині та молитві, надовго закарбувалося в душі Основ’яненка й повсякчас відлунювало в його ліпших творах. До них належить переважна більшість елегійних Основ’яненкових повістей, чиї добрі, свіжі, повні любові посполиті герої та героїні зігріті цією щирою простою набожністю; саме такими є його славетні повісті “Маруся”, “Божі діти”, “Сердешна Оксана” й “Ганнуся”»[20]. Той-таки Данилевський стверджував, нібито в перші роки після свого повернення з Куряжа Квітка все ще нагадував ченця-самітника: ходив по Основі з церковними ключами, а на празники дзвонив до обідні. Цілих дванадцять років він був старостою основ’янської церкви, приходив на службу щонеділі та на кожен празник, ба навіть співав на криласі. За цей час Квітка-Основ’яненко зібрав для своєї церкви понад тридцять тисяч рублів асигнаціями[21].

Зрештою, це був тільки один бік тодішнього Квітчиного життя. Наш письменник сприймав світ у всіх його барвах, начебто якусь яскраву театральну виставу, де варто було спробувати себе в різноманітних амплуа. «Театр переміняється...» (т. 7, с. 166)[22] — певно, щоразу приказував Квітка, беручись за якусь іншу справу. Здавалося, його енергії вистачає на все, а фантазія не знає меж. Так, починаючи з 1806 року, Квітка-Основ’яненко віддавав багато часу та сил дворянській службі, а надто коли наприкінці 1816 року його було обрано харківським повітовим предводителем дворянства. На цій посаді він прослужить аж до травня 1828 року. Перегодом Квітка стане суддею Харківського совісного суду, потім головою Харківської кримінальної палати. Він дослужиться до високого чину надвірного радника, стане кавалером ордена Святої Анни другого класу та Святого Володимира четвертого ступеня, а 1836 року за свою ревну й сумлінну службу отримає від імператора брильянтового персня. А ще Квітка організовує в Харкові модні на ту пору літературні вечори, бере активну участь у роботі університетської друкарні, стає директором першого в місті танцювального клубу, директором Харківського театру (саме завдяки Квітці 1821 року в Харкові було вперше поставлено «Наталку Полтавку» Котляревського зі славетним актором Михайлом Щепкіним у ролі Виборного). Квітка був ініціатором створення «Доброчинного товариства», діяльним членом «Товариства наук» при Харківському університеті, членом Королівського товариства антикваріїв Півночі (Копенгаген), засновником Інституту шляхетних панночок (на цю справу письменник пожертвує чималі власні кошти), редактором часопису «Украинский вестник», підтримував жваві стосунки з харківським «товариством епікурейців», куди входили Орест Сомов, Василь Маслович, Розумник Гонорський та інші...

Про цю дивовижну барвистість Квітчиного життя Григорій Данилевський у своїй «Українській старовині» писав таке: «Незрячий і хворобливий у дитинстві, він замолоду раз у раз міняв мундир військовика на перо канцеляриста, а перо канцеляриста на мундир військовика; ...чернець, відлюдник за найкращих, свіжих років життя; діяльний член Доброчинного товариства й директор мандрівної акторської трупи; засновник Інституту для панянок і видавець першого українського часопису; директор танцювального клубу й автор дотепних гумористичних листів., а заразом автор строгих звітів про улюблений Інститут, солоденьких і нікчемних віршів, де оспівані Маші, Лізи, Наді й Каті, зрештою, музикант і предводитель дворянства — яке розмаїття та яка несхожість пережитого!»[23] «Несхожість пережитого», певно, мав на думці й Квітчин недоброзичливець Василь Каразін, коли адресував йому свою ущипливу епіграму:

Був ченцем і був артистом,

Був поетом, танцюристом![24]

Та, поза всяким сумнівом, найголовнішою «роллю» Квітки-Основ’яненка на театрі життя була «роль» письменника. До цієї своєї «ролі» він ставився дуже серйозно, попри те що статус літератора на ту пору не був надто високим. Про це красномовно свідчить один епізод, що стався 1840 року, коли Квітку обрали головою Харківської кримінальної палати. Вітаючи брата із цією важливою подією в його житті, Андрій Федорович, який був тоді губернським предводителем дворянства, просив його не писати більше нічого ні по-українському, ні по-російському, бо це, мовляв, аж ніяк не личить людині, яка обіймає таке високе суспільне становище. Присутні дворяни палко підтримали свого предводителя. Вони, мабуть, знехотя змінили свій присуд тільки тоді, коли Квітка показав їм листа від Василя Жуковського, в якому той сповіщав, як розчулилася государиня-імператриця, слухаючи «Божих дітей», та як плакали при цьому великі княжни.

Судячи з усього, таким серйозним ставленням до літературної праці Квітка-Основ’яненко завдячує найперше своїй дружині — Анні Григорівні Вульф. Вихованка Смольного інституту, значно молодша за Квітку, Анна Вульф 1818 року отримала призначення на посаду «класної дами» Харківського інституту шляхетних панночок. Саме тут з нею і познайомився Квітка, а 1821 року, коли письменникові перевалило вже за сорок, він узяв з нею шлюб, хоч його рідня і не була від цього в захваті. З того часу Анна Григорівна стала справжнім янголом-охорон-цем Квітки-Основ’яненка. Їй першій письменник читав усі свої твори й дуже уважно дослухався до її порад (у листах до видавців Квітка з любов’ю називає дружину своїм хатнім «цензором»). Їй-таки він присвятив і свою найславетнішу повість «Маруся». Як згадував один із племінників нашого письменника Валер’ян Андрійович Квітка, Анна Григорівна була «розумна, освічена, але некрасива, вихована згідно з правилами суворої моральності, цілковита пуританка, характеру твердого й замкнутого»[25]. Не бувши українкою з роду, вона ставилася до всього українського з великою любов’ю[26]. Після того як у 1824 році не стало Квітчиної матері, Анна Григорівна залишилась однією-єдиною близькою йому людиною. Квітка ніжно любив її до останнього подиху. Він і помер на руках своєї Анни Григорівни 8 (20) серпня 1843 року. Та й вона, як згадував Микола Костомаров, «палко кохала свого чоловіка, пишалася його літературною славою й ледь не збожеволіла по його смерті»[27].

Свою літературну творчість Квітка-Основ’яненко розпочав 1816 року на сторінках часописів «Харьковский Демокрит» та «Украинский вестник» (чи, як охрестив його Петро Гулак-Арте-мовський, — «Український гінець»). У «Харьковском Демокрите» він оприлюднив жменьку не надто серйозних російських віршів: «Воззвание к женщинам», «Каламбур», «Двойные акростихи» тощо, — а в «Украинском вестнике» надрукував під прибраним ім’ям Фалалея Повинухіна декілька сатиричних «Писем к издателю». Після «повинухінської» сатири настала черга драми. Квітчиною пробою сил у цій ділянці стала комедія «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе», написана 1827 року. Можливо, якраз її сюжетною схемою скористався перегодом Микола Гоголь у своєму геніальному «Ревізорі». Принаймні сам Гоголь, якщо вірити Сергію Аксакову, казав, що він чув про Квітчину п’єсу, рукопис якої ходив на ту пору по руках не тільки в Харкові, але й у Санкт-Петербурзі та Москві[28].

Упродовж 1827—1830 років Квітка-Основ’яненко створює цілу низку російських комедій: «Дворянские выборы», «Дворянские выборы, часть вторая, или Выбор исправника», «Турецкая шаль, или Так водится», «Шельменко — волостной писарь», «Ясновидящая». Деякі з цих драм мали доволі гостре сатиричне вістря. Принаймні цензура заборонила друкувати комедію «Ясновидящая», а «Дворянские выборы» в Москві так і не було дозволено ставити на сцені, бо ця комедія, мовляв, змальовує дворянський стан у дуже непривабливих кольорах. Щоправда, імператор Микола І, котрий сам «вволив був читати» «Дворянские выборы», не добачив там якоїсь особливої крамоли — йому не сподобалось тільки те, що в п’єсі, як він сказав, «надто вже багато пиятики»[29].

Квітка й надалі не буде полишати драматургії. Так, у 1835 році він, продовжуючи традиції «Наталки Полтавки», створить чудесну комедію «Сватання на Гончарівці». Тут усе відповідає популярному на той час жанру «української опери»: простонародні персонажі-маски (закохані Уляна та Олексій, пришелепуватий Стецько, жвава бублейниця Одарка, безпробудний п’яниця Про-кіп, бравий вояк Скорик та інші), любовний сюжет, неодмінні танці й пісні (пригадаймо хоч би Олексієву пісню-елегію: «Чи се ж тая криниченька, що голуб купався? / Чи се ж тая дівчинонька, що я женихався?..»), яскравий етнографічний колорит, зрештою, щаслива розв’язка. Та в цьому розважальному сюжеті про вірну любов, яка долає всі перепони на шляху до щастя, звучить одна тривожна нота — кріпосне рабство. Мати не хоче віддавати своєї донечки заміж за кріпака, бо, що б там не казали про «добрих панів», яке ж може бути щастя в неволі?

Тривалий час, із 1832-го по 1838 рік, Квітка-Основ’яненко працював над своєю, мабуть, найпопулярнішою комедією «Шель-менко-денщик», яка й досі з успіхом іде, зокрема, на сцені харківського академічного театру «Березіль». В основі її сюжету та сама любовна колізія. Капітан Скворцов, який не має за душею ані копійки, та Прісінька — донька гоноровитого й заможного пана Шпака — кохають одне одного, але батьки дівчини хочуть видати її заміж за багатія Лопуцьковського. Ця п’єса має динамічний і цікавий сюжет, у якому багато від комедії ситуацій (різкі повороти дії, quiproquo, несподіваний фінал), та й персонажі змальовані тут дуже яскраво: пригадаймо хоч би Кирила Петровича Шпака, який преповажно розводиться про тонкощі біжучої європейської політики на підставі минулорічної газети «Московские ведомости», Тимофія Кіндратовича Лопуцьковського, в чиєму житті була одна-єдина пам’ятна подія — мандрівка із Чернігова до Воронежа й назад, Аграфену Семенівну Опецьковську, якій щоразу стає зле, коли Фенна Степанівна Шпак на правах старої подруги називає її Горпинкою, або зманіжену панночку Евжені, яка просто марить заміжжям і говорить бозна по-якому, мішаючи гамузом російські та французькі слова. А особливої принади надає цій комедії образ Кіндрата Шельменка — справжнього «українського Фігаро», симпатичного пройдисвіта, куди спритнішого й розумнішого за будь-якого іншого героя твору.

Однак у 1830-х роках драматургія не посідала основного місця у творчості Квітки-Основ’яненка — його уяву майже цілком заполонила проза. Мабуть, цьому неабияк посприяло Квітчине захоплення ранніми повістями відомого московського письменника Михайла Погодіна, який на ту пору тішився славою «одного-єдиного спадкоємця безсмертного Карамзіна». Принаймні Квітка-прозаїк розпочав з того, що записував достеменні історії (він називав це «канвою») та надсилав їх Погодіну для літературного опрацювання. Саме таким чином у 1832 році на сторінках популярного московського часопису «Телескоп» з’явилася повість «Харьковская Ганнуся» — романтична історія безталанної панянки, яка виросла серед простого люду. Період «канв» швидко минув, і вже наступного року Квітка сповістить Погодіна про те, що має намір написати великий за обсягом роман «жільблазівського» ґатунку «Жизнь и похождения Петра Пустолобова». Невдовзі письменник утілює свій намір у життя і надсилає цей твір видавцям, але на нього чекала цензурна заборона, тож роман у значно переробленому вигляді побачив світ аж 1841 року під назвою «Жизнь и похождения Петра Степанова сына Столбикова, помещика в трех наместничествах. Рукопись ХУШ века».

Крім цього роману, перу Квітки належить також чимало інших прозових творів, написаних по-російському. Тут і зворуш-ливо-трагедіальна історія «слобожанської Лукреції» — повість «Панна сотниковна» (в основу її сюжету покладено справжню подію, що сталася в Таранівці 1732 року), і різдвяне оповідання «Фенюшка», і повість про шляхетного розбійника «Предание о Гаркуше», і етнографічні нариси «Головатый» та «Украинцы», і «фізіологічна» замальовка «Знахарь», і пройняте християнською моральною наукою оповідання «Добрый пан», і засновані на анекдотичних фабулах «Знакомые незнакомцы» та «Ботфорт». Особливе місце у Квітчиній російськомовній прозі посідає роман «Пан Халявский», де письменник, за його власними словами, хотів змалювати «старовинний побут українців, спосіб життя, виховання, їхні заняття та геть усе, аж до найменших подробиць» (т. 7, с. 221). Можна сміло стверджувати, що Квітці це вдалося, нехай і в сміховинному ключі[30]. Досить пригадати хоча б чудесний опис гомеричного бенкету, на який прибуває лубенський полковник: «Уже так ближче до полудня, годині об одинадцятій, сурмлять сурми, б’ють бубни — їде сам, їде вельможний пан полковник у своєму берлині; машталір раз по раз цвьохкає батогом четверик вороних коней у сріблястих шорах, а коні самі без фореса... йдуть на одних тільки віжках машталіра, який сидить на правому корінному. Вбрання на машталірі й шкіра на шорах зелена, адже й сам берлин був зелений» (т. 4, с. 17). А далі письменник змальовує пишний бароковий посуд на столах, численні напої та страви. Потім черга доходить до старовинних ігор:

Квітка розповідає про те, як панночки гралися в «креймашки», паничі — у «скраклі», а всі разом — у «короля». Він не залишає осторонь навіть невинних еротичних сцен: «...Панночки, награвшись у короля та не знаючи, чим би його ще зайнятися, ідуть собі, “щоб розважитись”, до річки, яка протікає за садком, і там купаються. А паничі ‘заради забавки’ і собі чимчикують було на прогулянку в чагарник, який ріс за річкою якраз навпроти купальні, і там розважаються спогляданням натури, чи то пак, природи» (т. 4, с. 27). Словом, українська старовина постає тут цілком живою в предметах, звуках, кольорах, характерах, звичаях...

Утім, якби Квітка-Основ’яненко написав тільки ці твори, він, мабуть, так би й залишився в історії літератури серед письменників другого, а то й третього ряду. Те, що зробило Квітку справді неповторним, — це його українські повісті. Коли 1833 року в другій книжці харківського альманаху «Утренняя звезда» побачили світ Квітчині «Супліка до пана іздателя», «Салдацький патрет» та уривок з повісті «Маруся», — це був початок нової епохи в українській літературі. А вже восени наступного року в Москві з’явився друком перший том «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком», куди, крім «Салда-цького патрета» й «Марусі», увійшло також оповідання «Мертвецький великдень». Ще через три роки там-таки в Москві було оприлюднено й другий том Основ’яненкових «Малороссийских повестей.»: «Добре роби — добре і буде», «Конотопська відьма», «От тобі й скарб». Відтепер Квітка з повним на те правом міг сказати: «Мої герої та героїні всі в квітках і запасках, усі з тутешніх місць» (т. 7, с. 303).

Перетворення Фалалея Повинухіна на Грицька Основ’яненка (це псевдо вперше з’являється в «Супліці до пана іздателя») означало для самого Квітки не просто зміну прибраного імені, не просто перехід від російської мови до рідної української, — це було справжнє «переображення»-метаноя, чи, як сказав би Григорій Сковорода, «духовне народження», коли з-під тлінної оболонки «зовнішньої людини» виринає нетлінна краса «людини внутрішньої». «Щоб вийти з болота провінціального любительства на свіже плесо справжнього письменства, — стверджував Сергій Єфремов, мавши на думці Квітчин шлях «од літературщини до літератури», — треба було переродитись. Треба було стати на щиро народний — на Україні на український — ґрунт. Треба було зволокти з себе «ветхого чоловіка» — отого Фалалея Повинухіна і наново вродитися — вже на Грицька Основ’яненка»[31].

Квітчині українські повісті й оповідання заведено поділяти на дві групи. Першу групу можна назвати, услід за Агапієм Шамраєм, жартівливими (сюди належать «Салдацький патрет», «Мертвецький великдень», «Конотопська відьма», «От тобі й скарб», «Пархімове снідання», «На пущання — як зав’язано», «Купований розум» та «Підбрехач»), другу — сумними, або елегійними: «Маруся», «Добре роби — добре і буде», «Козир-дівка», «Сердешна Оксана», «Щира любов», «Божі діти», «Перекотиполе»[32].

А все розпочалося зі славетної «Марусі». Історія появи цього Квітчиного архітвору така. Десь на зламі 1820—1830-х років добрий приятель Квітки Петро Гулак-Артемовський, що був на ту пору не лише деканом словесного факультету Харківського імператорського університету, а ще й знаним українським письменником, пережив глибоку душевну кризу. Чудовий поет, який своїми романтичними баладами «Твардовський» та «Рибалка» прагнув вивести нову українську літературу за вузькі рамки «котляревщини», тобто за рамки бурлеску й травестії а 1а перелицьована «Енеїда», кидає поезію та й взагалі розчаровується в українському слові[33]. Якось у дружній розмові Квітка попрохав Гулака написати по-українському «що-небудь серйозне, зворушливе». Але той став казати, буцімто українська мова для цього не годиться. Тож аби довести і Гулакові, і багатьом іншим, що по-українському можна написати «і звичайне, і ніжненьке, і розумне, і полезне», Квітка-Основ’яненко створює свою повість «Маруся»[34], узявши за основу мотив марності дочасного людського життя, який був дуже популярний в українській літературі ХУП—ХУШ століть (згадаймо для прикладу, як рідний брат Квітчиної бабуні Йоасаф Горленко писав колись: «Чоловік приходько в світі, на землі мандрівець...»[35]).

Зворушлива історія кохання та смерті Марусі й Василя, що розпочинається зі скрушного оповідачевого: «Чи ми ж на сім світі вічні?» — домежно виразно оприявнює найзаповітнішу думку елегійних Квітчиних повістей: цілковиту покору людини Божій волі. «Філософія Квітки, — як тонко підмітив Василь Бойко, — це філософія колискової пісні, щоб спало дитя без журби і турбот»[36]. І ця «філософія колискової пісні», на мою думку, віддзеркалює самісіньке єство старожитньої української духовної традиції. Мабуть, якраз тому Квітчина «Маруся» така суголосна не лише елегійній українській народній пісні, але й нашій старій літературі. Пригадаймо хоч би сповнену молитовного трепету картину вранішнього пробудження природи на початку повісті: «Схаменулась травонька, як скропила її небесна росочка; піднялись стеблинки, розпукались цвіточки і, порозівавши ріточки свої, надихали на усю долину таким запахом, що, почувши його, забудеш про усе і тільки, здихнувши, подумаєш: «Боже милосердний! Отець наш небесний! І усе се, що тільки є на землі, у воді, під небесами, се усе ти тільки по єдиному милосердію своєму для чоловіка сотворив єси? А він, сеє мізернеє созданіє, ся билина, ся пиль і порошина, чи він же тобі благодарить?» (т. 3, с. 37). У цих рядках виразно вчувається і прикметне для старого українського письменства величання Творця, і свідомість людської мізерності супроти нього (людина ж бо, як казав Сковорода, — «cinis, umbra, nihil», тобто «попіл, тінь, ніщота»[37]), і благоговіння перед довершеністю й красою Божого творива, схоже на те, що його бачимо, наприклад, у «Перлі многоцінно-му» фундатора української «філософії серця» Кирила Ставро-вецького: «Поглянь-бо, чоловіче, на ті великі й дивовижні дари, що дав їх тобі Господь Бог. Чудовне та розцяцьковане зорями небо — покривало твоє. Пресвітле сонце — світильник у твоєму домі, а місяць міряє та показує тобі час. Вітри ж бо і гріють тебе, і прохолоджують. А земля — твоє підніжжя та скарбниця, та ще й турботлива мати, що носить тебе на своїх раменах. Вона годує тебе, немовби своїм молоком, усілякими розкошами й солодощами...»[38]. Мабуть, якраз у цьому й криється секрет майже магічного впливу Квітчиної «Марусі» на душу простої української людини. Свого часу, читаючи селянам «Марусю», Борис Грін-ченко не без подиву спостеріг, що їхнє сприйняття цієї повісті посутньо відрізняється від його власного. «Те, що мені здається сентиментальним, чого не бува в житті, — писав він, — те вони вважають за прикмети ідеалу, і се робить їм намальований образ ще кращим, ще ріднішим і ближчим до серця»[39].

«Марусю» та інші сумні Квітчині повісті історики літератури не раз пробували розглядати в рамках естетики сентименталізму, маючи на думці те, що Квітка-Основ’яненко талановито зукраїні-зував поширений у європейській літературі ХУШ століття жанр сентиментальної повісті. Ще Микола Петров, автор «Нарисів української літератури ХІХ століття» (1884 р.) — першої спроби синтетичного викладу нашого нового письменства, — казав, що «Квітка на манір Карамзіна брав сюжети своїх повістей із життя нижчих та середніх станів, наділяючи своїх героїв та героїнь піднесеними, шляхетними й ніжними почуттями...»[40]. Мабуть, найбільш чітко такий погляд висловив свого часу Агапій Шамрай. На його думку, Основ’яненко змодифікував у «специфічних обставинах українського побуту» жанр сентиментальної повісті, який, зародившись в Англії (твори Річардсона «Клариса Гарлов», «Памела»), швидко набув популярності в усій Європі та знайшов відгомін на російському ґрунті у творах Карамзіна («Бедная Лиза»), Еміна, Шалікова й інших. А вже звідти, із значним запізненням, сентиментальна повість приходить і в Україну[41]. Вплив сентиментальної повісті на Квітку, каже Шамрай, є цілком очевидним і виявляється, по-перше, у прикметній сюжетній схемі (нещасливе кохання двох молодих людей); по-друге, у пануванні стражденної жіночої постаті (не дурно ж Квітку часом називали «поетом жіночої душі»[42]), тоді як, приміром, у творах романтиків панує сильний чоловічий характер; по-третє, у надзвичайній чулості персонажів, адже «Маруся чи Галочка накидають швидше на панночок, а не на простих дівчат»[43]. Та попри все це, Квітка-Основ’яненко, на думку Шамрая, далеко ліпше за Карамзіна знає реальне життя[44]. Може, і справді, як казав Василь Бойко, Квітчина «Маруся» — то «реальна повість ідеальних характерів, ідеальної природи людської»[45]. Принаймні сам Квітка вважав себе письменником-реалістом. В одному з листів до Петра Плетньова він спеціально наголошував на тому, що його «Маруся» та інші повісті «написані з натури, без жодного прикрашання й відтушовування» (т. 7, с. 214). Крім того, Квітка часом добряче-таки шкилював із суто сентименталістських кліше. «...Й пишуть, і дрюкують московську нісенітницю, — писав він «по-козацькому» до Тараса Шевченка, — як якась разляпушка вбивається об своєму бахурові або як якийсь живжик одурив джинджигилясту панночку, що боялася і на людей дивитись, а тут. треба колиску дбати. Ось таке усе пишуть, — звісно, москаль: він по своїй вірі так і пише» (т. 7, с. 266). А вже геть пародійно звучить тирада одного Квітчиного персонажа — графомана, що хоче «брязнути» на втіху публіки чимось «ніжним, sentiment’альним»: «А яка ж буде моя героїня Деньдроніада, так диво, розкіш, любо-дорого глянути; її обранець, чи то пак, “любчик”, буде Келюваліан, хлопець по-своєму неповторний: утілена чулість, пристрасть, вогонь!.. А їхній розлучник Тартартритан (та й імена ж я придумав! правда, на славу?) все буде їх гнати, розганяти; а вони, вірні коханці, усе будуть страждати, плакати, плакати... Начитаєтесь, панове, та й наплачетесь, пані!» (т. 7, с. 148).

Бодай оці вже обставини здатні посіяти сумнів у тому, що Квітчин сентименталізм має за джерело один тільки досвід англійської, німецької чи російської літератури ХУШ століття. Думка, згідно з якою цей сентименталізм є питомо українським, а не позиченим у чужих авторів, уперше була висловлена ще Миколою Костомаровим 1843 року. Костомаров добачив у психології Квітчиної Марусі прояв українського національного характеру, виплеканого бурхливими історичними подіями минулих епох. «.Звідки взялась оця витонченість Марусиного характеру?» — запитував сам себе вчений, щоб одразу ж відповісти: «Вона випливає з глибини українського національного характеру та ще, звісно, з української історії. Маруся — це українка старих часів, яка живе за нової доби»[46]. Отож, на думку Костомарова, чутливість Квітчиної героїні — то не що інше, як закарбована у психіці українки вітчизняна історія: «Минулися бурхливі часи, промайнули злигодні, народ став потроху звикати до мирного сімейного побуту, а жінка вже відчула душевний спокій, щастя тихого життя. Але печать минувшини лежить на ній, тому любов українки така замріяна й така глибока, що може погубити цю ніжну істоту, котра не годна здолати перепон, поставлених заздрісною долею поміж нею та її коханим.»[47].

Читати далі
Додати відгук