Вибранi вiршi

Жанр: Шкільна програма, Шкільна класична література

Правовласник: Фоліо

Дата першої публікації: 2013

Опис:

У творчості майже кожного видатного поета є те, що минає разом з часом, і те, що залишається надовго або й назавжди. Довге життя судилося поезіям епохальних поетів ХХ століття — Павла Тичини (1891—1967) та Максима Рильського (1895—1964), чия творча спадщина збагатила скарб­ницю української та світової літератури.

Cover
Анотація

У творчості майже кожного видатного поета є те, що минає разом з часом, і те, що залишається надовго або й назавжди. Довге життя судилося поезіям епохальних поетів ХХ століття — Павла Тичини (1891—1967) та Максима Рильського (1895—1964), чия творча спадщина збагатила скарбницю української та світової літератури.


Тичина П. Г., Рильський М. Т.

Вибрані вірші

Два світлі генії поезії

Поезія не вмирає.

Максим Рильський

Павло Тичина й Максим Рильський. Саме ці імена відразу ж зринають у пам’яті, коли мова заходить про українську поезію ХХ століття. Юрій Смолич якось сказав: на які б періоди історики літератури не поділяли нашу поезію 1910—1960-х років, усі їх можна заступити двома словами — «епоха Тичини». А я б додав: «і Рильського». Адже вони завжди поруч — «український Орфей» і «poeta Maximus».

Їх познайомила поезія. Тичина та Рильський відчули «споріднення і перегукування душ» задовго до того, як потисли один одному руки. У «Спогаді далеких літ» Тичина розкаже, як іще 1910 року, щойно з’явилась книжка Рильського «На білих островах», він читав її на уроці догматичного богослів’я, з головою поринувши у світ фантазії. Юний мрійник нічого не чув і не бачив — у його душі лунали рядки «Безсонної ночі»: «О сни чарівнії, / Де ви! На мент лиш один прилетіть! / Стіни бездушнії, стіни німії — / Ах, розступіться! На волю пустіть!». Закінчення цього епізоду поет змалював у посланні «Максиму Рильському». Мов, коли його спитали: «Ну, де ти був? Куди, куди це ти літав?..», він відповів:

— На білих островах я був, — ви чули? на білих островах!..

Я й справді ж бо,

на крилах мрії ніжної гойдавшись,

злітав аж ген туди, звідкіль мені

земля була — як на долоні...

А в 1915 році Тичина вперше побачив автора «На білих островах». Це було в Києві, де поет працював помічником хормейстера в театрі Миколи Садовського. Якось в антракті один із хористів, трішки відхиливши завісу, показав Тичині високого худорлявого юнака: онде — Максим Рильський.

Тичина, що все життя був «несміливий, як пролісок в долині», так і не наважився підійти до свого кумира. Вони познайомляться згодом. Можливо, це сталося в культовій кав’ярні «ХЛАМ» («Художники, літератори, артисти, музиканти»), коли Павло Тичина 1918 року читав свої щойно надруковані «Сонячні кларнети», можливо, у кабінеті професора Київського університету Бориса Якубського, де на ту пору часто збиралися відомі літератори: Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Віктор Петров (бували там і Тичина та Рильський), — а може, на квартирі самого Тичини, на оспіваній ним вулиці Кузнечній, куди навідувалось чимало яскравих персонажів київського мистецького бомонду. Відтоді їхня дружба триватиме все життя. Звісно, на віку, як на довгій ниві, і впродовж кількох буремних десятиліть бувало всяке, та обидва поети завжди ставилися один до одного з глибокою пошаною. Так, Тичина 1924 року, перебуваючи в Берліні, із захватом говоритиме про поезію Рильського з Йоганнесом Робертом Бехером, 1926 року присвятить Рильському чудесні вірші «З кримського циклу», у 1940 році напише послання «Максиму Рильському», а вже 1966 року, дослухаючись до кожного звука, декламуватиме своїм друзям граційні рядки «Ганнусі»: «Переходила крижинами, / Не махнула рукавом... / (Сон з очима соколиними / За примруженим вікном)...». Тим часом Максим Рильський іще в роки свого вчителювання читатиме дітям поезію юного Тичини разом із творами класиків: Шевченка, Квітки, Коцюбинського. Перегодом Рильський стане ініціатором видання і редактором збірки статей Тичини «Магістралями життя» (він приніс сигнальний примірник книжки на квартиру Тичини 27 січня 1941 року, якраз на 50-літній ювілей свого друга), присвятить Тичині сонет «Людськість», цикл «Море і солов’ї», поезії «Золота шабля», «Концерт», «Про пісню». А як рясно зринають у його творах ти-чинівські образи та рядки! Згадаймо хоч би «Кончу-Заспу» («Мов глибокі, повні чаші, / Розпрозорились озера... (Це слова, пробач, не наші, / Це Тичини справжня сфера!)») чи «Любов» («Адже бетони і чугуни, / Колись оспівані Павлом / Тичиною, — дали псалом, / Якого б інші з нас не склали.»).

Їх багато чого єднає. Наприклад, те, що обоє напрочуд рано відчули смак творчості. Перші поезії Тичини взагалі були «устенні», бо він почав складати їх іще тоді, як не вмів ані читати, ані писати. А Рильський згадував, що, бувши малим хлоп’ям, писав не тільки багато віршів, але й «“оповідання”, і “драми”, і навіть якісь “трактати”». Рильський і в старості пам’ятатиме деякі свої віршики, складені в шість чи сім років. Його ж перша друкована поезія побачила світ 1907 року, коли хлопцеві було всього дванадцять. І цього ж таки року юний Павло Тичина напише свій перший маленький «передкларнетний» шедевр:

Блакить мою душу обвіяла,

душа моя сонця намріяла,

душа причастилася кротості трав.

— Добридень! — я світу сказав!

Струмок серед гаю, як стрічечка.

На квітці метелик, як свічечка.

Хвилюють, маюють, квітують поля —

добридень тобі, Україно моя!

Звідкіля взялися оці яскраві кольори, оці переливчасті, плинні, пройняті світлом ритми та образи? Поза сумнівом, це спогад про рай, це схований «на дні серця» образ самого себе «до гріха», Єлисейські Поля, що квітують десь на зламі свідомості й підсвідомого, справді божественна наївність дитячого причастя до світу. «Пам’ятаю себе в дитинстві дуже рано: — напише перегодом Тичина, — мене ще на руках носили. День. Теплінь. Світло-зелене віття звідкись звисає наді мною. Блищить вода. Ось тут вона, внизу, і десь там — подалі. Очевидно, це була весняна пора. Підсвідомо відчуваю: щось навколо мене діється, але що саме і як — ще не міг я своїм розумінням охопити. Щось рухається, коливається, звучить — і луною своєю вдалині відгукується. Чи були це веселі ігри дівчат на Подолі, чи співали там пісні-веснянки — не міг я ще усвідомити. Тільки одне вловлював: рух і звук, радісні обличчя і колір гілок, блиск і воду, що пахла свіжістю.». Оця знана змалечку сільська ідилія, озвучена простою піснею, назавжди залишиться святинею для обох поетів. Скільки тих пісень знав Тичина! Уже по смерті поета 1976 року київське видавництво «Музична Україна» видало книгу «Народні пісні у записах Павла Тичини». А Максим Рильський у своїх спогадах писав: «.з любов’ю до народної творчості я, здається, і вродився». Недаром же поет від 1944 року й до смерті очолював Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії Української академії наук.

Тичина й Рильський навіть заявили про себе як геніальні поети в один і той самий час, 1918 року, коли в Києві побачили світ Тичинині «Сонячні кларнети» та книжка Рильського «Під осінніми зорями». Відтоді суперлятиви на адресу обох поетів стають звичайною річчю. Пригадаймо хоч би «Думки проти течії» Миколи Хвильового, де Тичина постає в ролі одного з «найбільших поетів сучасної європейської поезії», або «Українську літературу» Агапія Шамрая, де Рильського потрактовано як «одного з найвидатніших поетів сучасності».

Були в них і спільні кумири. Наприклад, Пушкін. Іще 1921 року Тичина по-юнацькому задерикувато заявляв: «Коли б зараз прийшов до нас Пушкін — то він став би Тичиною». А через багато-багато років, уже на початку 1960-х, поет напише: «У мене Пушкін позначився не лише на вірші “Перед пам’ятником Пушкіну в Одесі”, а головним чином на таких, як “Охляло сонце.” (білизна сушиться, реальне відображення), “О, як гармонію, гармонію ми любим!..” (памфлетність, епіграмність, олександрійський вірш), “La bella Fornarina” (“Гуляв над Тибром Рафаель.”) і, нарешті, всю драму про Радіщева, Сковороду й Гурамішвілі будую за принципом “борисо-годуновським”». Що вже казати про Рильського, для якого Пушкін — справжній бог, один із трьох (поруч із Шевченком та Міцкевичем) «найсвятіших учителів» на все життя! Рильський із неодмінним пієтетом багато писатиме про життя та творчість Пушкіна; Рильський — найкращий перекладач Пушкіна українською мовою, а «пушкініанство» його власної поезії — річ, що в історії літератури давно вже стала аксіомою. Понад півтора десятка творів Рильського, зокрема поема «Мандрівка в молодість», мають епіграфи з Пушкіна (так багато епіграфів Рильський брав тільки з Шевченка), а скільки в нього присвячених Пушкіну поезій, скільки пушкінських мотивів, ритмів, образів! Зрештою, сам Рильський у поезії «Пушкін» сказав про це ліпше за будь-яких коментаторів:

Ще за дитячих літ він був для серця милий.

Як невідстояні чуття в душі бродили,

Як у півтемряві хиталися думки, —

Ласкавим приторком ласкавої руки

Він одсвіжав чоло і тихомирив муки.

Він ліру брав. Текли з-під пальців віщі звуки, —

І я несміливо підспівував йому.

Цей спомин дорогий — в могилу я візьму.

Читати далі
Додати відгук