Добрий ангел смерті

Жанр: Художня література

Правовласник: Фоліо

Дата першої публікації: 2018

Опис:

До рук головного героя гостросюжетного роману Андрія Куркова «Добрий ангел смерті» Миколи Сотникова потрапляють якісь таємничі документи. Ховаючись від людей, які будь-що хочуть їми заволодіти, він вирушає в подорож до Каспійського моря. Поїздка виявляється дуже ризикованою і кардинально змінює життя героя.

Cover
Анотація

До рук головного героя гостросюжетного роману Андрія Куркова «Добрий ангел смерті» Миколи Сотникова потрапляють якісь таємничі документи. Ховаючись від людей, які будь-що хочуть їми заволодіти, він вирушає в подорож до Каспійського моря. Поїздка виявляється дуже ризикованою і кардинально змінює життя героя.


Андрій Курков

Добрий ангел смерті

1

Ранньої весни тисяча дев’ятсот дев’яносто сьомого року, продавши двокімнатну квартиру на околиці, я купував собі однокімнатну в самому центрі Києва біля Софійського собору. Старички, які продавали її, від’їжджали до Ізраїлю й намагалися разом із квартирою продати мені десятки непотрібних дрібниць, на зразок саморобної дротяної вішалки в коридорі. Григорій Маркович, глава сім’ї, ретельно примовляв: «Я знаю всьому ціну! Я зайвого не візьму». Дещо я купив, але від більшості речей і дрібничок відмовився. Купив я і поличку з книжками — вона саме так і продавалася, щоб не знімати її зі стіни і не нести книги в «Букініст» — навіщо така морока. Не знаю, яка частина сплачених п’яти доларів припала на книжки, а яка на поличку, але у всякому разі книжки я особливо не розглядав, відзначивши поглядом лише академічне видання Льва Толстого «Війна і мир». Ця книжка була великого формату і, мабуть, п’ятдесятих років видання. Такі книжки я любив якщо не за зміст, то за добротний солідний вигляд.

Дванадцятого березня настав момент передачі ключів. Я приїхав під вечір. Біля парадного стояв мікроавтобус, присланий агентством «Сохнут». Старички вантажились. Їм чемно допомагали два представники агентства.

— Ну, Колю Сотников, — сказав я собі, залишившись сам у придбаній квартирі, — тепер ти господар цієї руїни!

Я ще раз обвів поглядом тріщини, думаючи про необхідний ремонт. Потім підійшов до книжкової полички, дістав книжку, що запам’яталася великим форматом, і розкрив її. Під палітуркою мене чекав сюрприз. Способом, відомим мені зі шпигунських фільмів, у книзі був вирізаний тайник, в якому, однак, не було ні золота, ні зброї. Всередині, в акуратно вирізаній ніші, лежала інша книжка, більш пізнього року видання — «Кобзар».

Здивований, я витягнув її і, думаючи, що і тут під палітуркою ховається щось несподіване, розкрив. Але цього разу книжка виявилася справжньою, не перетвореною на шкатулку. Обстеживши кілька сторінок, я збирався вже було скласти цю книжкову матрьошку і поставити її на місце, з тим, щоб коли-небудь здивувати своїх майбутніх гостей, але тут погляд мій упав на написані гострим олівцем по краях книжки коментарі. Тримаючи розкритий «Кобзар» у руках, я підійшов поближче до лампи і прочитав кілька акуратних рядків: «Патріотизм Т. Г. сприймав як любов до жінки і ненависть до армійської служби й особливо до бездумної муштри».

«Вже чи не який-небудь дисиденствуючий учитель літератури робив ці замітки?» — подумав я, згадавши про свій власний учительський досвід.

Після педінституту я сам відпрацював призначені три роки «істориком» у сільській школі, але за весь цей час мені так і не вдалося прищепити здоровим, червонощоким дітям доярок і трактористів ні інтересу до історії, ні бажання розгадати численні історичні загадки й таємниці, вивуджені мною з маси опрацьованих із олівцем у руці книжок.

На Григорія Марковича як на автора цих коментарів було грішно подумати. Він сам був відставним військовим і вельми цим пишався. Я якось застав його за упаковкою своїх медалей — він розклав їх на столі й загортав кожну в окремий носовичок, яких у нього, схоже, було безліч, куди більше, ніж медалей.

Показуючи мені одну з медалей, він сказав:

— Я брав Прагу!

«Помітила це Прага?» — подумав я в той момент, ледь стримавши посмішку, дивлячись на цього сухого, маленького і досі верткого дев’яностолітнього дідка.

Брудна кухня теж потребувала ремонту. Її треба було відмити від старих господарів — речам, та й самим стінам чомусь передається вік їх власників, і тому, щоб не відчути себе раптом постарілим, треба міняти поверхні та кольори, додавати свіжості. Можливо, вчасно зроблений ремонт подовжує життя не тільки квартирі, але й її мешканцям?

Я поставив чайник на закопчену газову плиту і знову почав гортати книжку, думаючи про ці дивні записи. На одній зі сторінок натрапив я на чудову і співзвучну моїм роздумам думку: «Патріотизм голодного — це спроба забрати шмат хліба у інородця, патріотизм ситого — великодушність, що викликає повагу».

Мені дуже хотілося зрозуміти — що за людина писала ці коментарі до «Кобзаря», хотілося знайти свідчення часу, коли все це було написано. Моя нинішня робота — нічним сторожем за гуманним принципом «ніч-через-дві» — не вимагала використання мізків. І мізки нудьгували. А тут такий загадковий «подарунок», кращий за будь-яку головоломку або кросворд!

Я гортав і гортав, як гортають книжку перед тим, як зважитися її не просто прочитати, а простудіювати з зошитом і ручкою. Промайнула ще одна думка: «Абсолютний патріот не визнає ні національної більшості, ні національної меншини. Його любов до жінки сильніша любові до батьківщини, тому що жінка, яка відповідає взаємністю, і є символ батьківщини, ідеал абсолютного патріота. Захист жінки, яка відповідає взаємністю на любов, і є вищий вияв патріотизму».

В іншому місці, під одним із віршів, був чисто щоденниковий запис: «16 квітня 1964 року. Зустрів Львовича в пивній навпроти ломбарду. Розповів йому про підготовлений рукопис. Він захотів прочитати — але обійдеться. Після провокації в кінотеатрі навіть його рука здається занадто вологою для рукостискання. І потім ця звичка весь час оглядатися на всі боки».

Я сидів до півночі, потім склав «книжкову матрьошку» і поставив назад на полицю.

Наступного дня я заїхав до знайомого скульптора, чоловіка, що знав Київ останніх тридцяти років майже поіменно.

— Пивна навпроти ломбарду? — перепитав він. — Звичайно, там тепер кафе «Русский чай». Ні, вибач, вже не «Русский». Або просто «Чай», або... Там вже все не те, і кругом не ті...

— А ти не знав у той час якого-небудь «Львовича».

Скульптор замислився.

Його двоповерхову майстерню було заповнено громаддям іще необроблених каменів, макетами, невеликими скульптурами та безліччю фотографій, приклеєних до стін, ніби замість шпалер. До цих фотографій він і підійшов, вставши з-за низького обідньо-журнального столу.

— Тут є багато хто з тієї пивниці, але я не пам’ятаю... Львович... Львович... Не думаю, що це хтось із завсідників компанії. Туди приходило багато «разових», і хоч вони з’являлися досить часто, але «своїми» не стали. Може, це один із них? Я ще спробую згадати, але не сьогодні. Потрібна дуже дощова погода або гроза — тоді відмінно згадується...

— Я подзвоню і нагадаю при першій же грозі, — пообіцяв я на прощання.

Ремонт нової квартири рухався повільно і, можна сказати, безглуздо. Знайомі, які обіцяли допомогти мені пофарбувати стіни, несподівано пропали, і залишився я один на один зі стінами і з безліччю бляшанок матової білої фарби. Сам починати фарбувати я боявся, тому і займався різним дріб’язком, віддиранням клаптів старої фарби із труб у ванній та іншими дурницями.

Несподівано зателефонував скульптор.

— Ти знаєш, він помер учора, цей Львович, якщо це, звичайно, він. Мені подзвонив якийсь давній знайомий, просив допомогти на похороні — нікому труну нести. Якщо хочеш, їдьмо разом!

Пропозиція була і несподіваною, і дивною.

— Але ж я його не знав... — вирвалось у мене.

— Але ж ти його розшукував! Я теж, здається, його не знав, — сказав скульптор. — Більше того, я не міг згадати цього Аліка, який мені подзвонив. Він запевняє, що ми знайомі з тієї пивниці...

Їхати на побачення з небіжчиком, до якого у мене залишалися непоставлені питання, здавалося справою щонайменше дурною. Але я погодився.

Читати далі
Додати відгук