Клавка

Жанр: Сучасна українська література, Художня література

Правовласник: Нора-Друк

Дата першої публікації: 2019

Опис:

Дія роману Марини Гримич «КЛАВКА» відбувається у Спілці письменників України і в київському письменницькому будинку РОЛІТ у 1947 році, коли відбувся сумнозвісний Пленум, відомий в історії розгромом української літератури, зокрема паплюженням Юрія Яновського та Максима Рильського. Але мало хто знає, що розправою над цими двома класиками не обмежилось: українських літераторів — колег по перу, сусідів по дому — нацьковували одне на одного, користуючись їхніми амбіціями. Учасники подій по-різному вийшли з нелегкої етичної ситуації — хто з високо піднятою головою і посмішкою на устах, а хто в ганьбі і досмертних докорах сумління. Клавка, секретарка Спілки письменників, знає про письменників усе, а драматичні події відбуваються на її очах. Паралельно в її досить одноманітному житті старої дівки відбуваються кардинальні зміни: вона опиняється в центрі любовного трикутника — між відповідальним працівником ЦК КП(б)У і молодим письменником, який щойно повернувся з фронту. Літературне життя 1940-х, повоєнний Київ, Євбаз, комунальна квартира — це те тло, на якому розгортається динамічний сюжет.

Марина Гримич

Клавка

Роман

Повне або часткове копіювання тексту твору, переклад, розміщення твору або його перекладів на сайтах та інших інтернет-ресурсах, будь-яке інше його використання без письмового дозволу правовласника ТОВ «Видавництво «НОРА-ДРУК» суворо заборонені. Порушення заборони тягне за собою відповідальність згідно із чинним законодавством.

ISBN 978-966-688-040-9.

© Нора-Друк, 2019

Розділ 1

Ледве переводячи подих, вона тремтячою рукою натиснула на ґудзик дзвоника і стала нервово чекати, коли за великими важкими дверима почуються кроки розгніваної через її запізнення Єлизавети Петрівни.

Після того, як вона, Клавка, немов ошпарена, вискочила з ліжка, похапцем «почистила пір’ячко», вибігла з дому, стрімголов промчала прохідними дворами і підворіттями через скверик до будинку РОЛІТу1 і злетіла сходами на третій поверх, пройшло не більше семи хвилин. Але все одно вона катастрофічно спізнилася!

Зараз Єлизавета Петрівна відчинить двері з крижаною маскою на обличчі і здавленим голосом промовить: «Доброго ранку, Клаво, проходьте, будь ласка!»

Ох, це її «Клаво» — набагато гірше від будь-якого «Товаришко Блажкевич, ви знову порушили трудову дисципліну!», яке їй доводилося вислуховувати від начальства.

Єлизавета Петрівна й словом не обмовиться про те, що Клавка спізнилася на двадцять (так, на двадцять!) хвилин. Але вся постава письменниці, кожен її порух, кожне понад силу вимовлене слово свідчитиме, що вона ледь-ледь стримується. Адже, коли Єлизавета Петрівна брала друкарку Клавку до себе на підробіток, вона попереджувала: «Я маю кілька вад. Наприклад, хворобливу реакцію на спізнення. І знаю, що це не кінець світу, але нічого не можу з собою вдіяти».

Клавка нервово йорзала на місці, стоячи на вологій (коли це встигли її переполоскати?) подертій, але акуратно викладеній перед дверима квартири ганчірці, й розглядала підписи під дзвінками в комуналку: Прохорова Є.П., Глухенький І.П. і безіменна картка третього (відсутнього поки що) мешканця.

Нарешті почулося шаркання пантофлів Єлизавети Петрівни. Клавка з сумнівом прислухалась: а чи її це кроки? Зазвичай письменниця ходила дуже жваво. Вона завжди кудись поспішала, їй здавалося, що вона нічого не встигає, тому все робила швидко. Щоправда, з координацією рухів у неї було не все в порядку: біжучи підтюпцем до дверей, вона змітала на ходу все, що траплялося їй під руку, — жбурляла ногою взуття, якщо воно стояло не на місці, скидала з вішака — випадково чи навмисне — незграбно повішений капелюх. А сьогодні все інакше — письменниця ледь-ледь пленталася.

Нарешті вона відчинила двері (замок їй довго не піддавався), смачно, по-фронтовому вилаялась і аж тоді привіталася:

— Доброго ранку, Клавочко! Добре, що ви спізнились. Я так погано спала цієї ночі!

Про неспокійну ніч можна було й не повідомляти: все й так чудово прочитувалося з її обличчя.

Клавка полегшено зітхнула від того, що уникла на цей раз гніву Єлизавети Петрівни, і, дрібно перебираючи ногами, рушила за нею.

Була субота, восьма година ранку. З дверей кімнати Єлизавети Петрівни вискочила дівчина з відром і ганчіркою. Це була Мотя — племінниця письменника Глухенького, сусіда Прохорової. Єлизавета Петрівна час від часу наймала її для своїх побутових потреб.

— Здрасьтє! — привіталося худюще дівча у вилинялому ситцевому платтячку і з товстою косою кольору соломи за спиною й шмигнуло до туалету вилити з відра воду.

У Єлизавети Петрівни пахло свіжовимитим паркетом. Клавка любила запахи цієї кімнати: якщо не чисто вимитої підлоги, то старих книг, які вилаштувалися до стелі у стелажі. Дивовижно, як вдалося зберегти домашню бібліотеку у цьому будинку за війни: мешканці РОЛІТу, українські радянські письменники, всі до одного, з сім’ями були евакуйовані хто в Уфу, хто в Ташкент, хто в Алма-Ату, тоді як в їхніх квартирах упродовж двох років «розважалися фашистські гади зі своїми підстилками». Після визволення Києва від німецьких окупантів славною Червоною армією квартири РОЛІТу перерозподілили заново, і не всім його мешканцям вдалося повернутись у свої довоєнні помешкання. Було дуже підозріло, що кімнату у Єлизавети Петрівни ніхто не відібрав, незважаючи на те, що за площею вона явно перевищувала норми. До того ж, письменниця повернулася в Київ не в 1944-му, як усі письменники, а рік тому, в 1946-му, а кімната на диво терпляче чекала на неї майже з усіма її скромними пожитками і розкішною бібліотекою.

Клавка механічно, оком старої дівки окинула помешкання Єлизавети Петрівни: тут панував суботній бездоганний порядок. Вона поставила сумочку на табуретку біля входу, а сама побігла помити руки до ванни: інакше Єлизавета Петрівна її не пускала до свого трофейного «Ремінгтончика».

Умостившись на стільці перед письмовим столом Прохорової, Клавка звернула увагу, що друкарська машинка була заправлена новою стрічкою (невидана розкіш!), поряд, як завжди, стояв невеличкий стосик жовтого паперу і нова (нова!) копірка.

— Звідки стрічечка? — жартома спитала вона, трішки осмілівши після щасливої розв’язки із запізненням.

— Звідки-звідки? — повторила письменниця і, скрививши губи посмішкою, додала: — З Євбазу, вєстімо!

Клавка розсміялася своїм безтурботним сміхом, який так любила Прохорова.

На столі, ліворуч від друкарської машинки, ближче до вікна лежав рукопис дитячих віршиків. Сторінок було небагато, отже, це добірочка для журналу «Барвінок». За короткий період співпраці з Єлизаветою Петрівною Клавка навчилася вгадувати за почерком настрій письменниці та її самопочуття. З першої ж сторінки вона зрозуміла, що віршики писалися вночі не за письмовим столом, а у ліжку: папір був прим’ятий, рядки нерівні, скошені донизу, а букви скидалися на потворних жабенят.

Єлизавета Петрівна сідала за «халтурку» (так вона називала написання дитячих віршиків), коли потрібні були «швидкі гроші». Вона складала їх швидко, неначе лузала насіння, записувала відразу на чистовик акуратним почерком, практично без правок і з усіма розділовими знаками. Дитячі віршики регулярно «годували» письменницю, але Прохорова не виявляла до них жодної вдячності, адже «народжена вона була не для них, а для Сталінської премії», — так після доброї чарчини любила пожартувати вона.

Клавка енергійно, так, як це подобалось Єлизаветі Петрівні, взялася за передрук. Кинувши погляд на стосик списаного паперу, вона зробила висновок, що впорається з цим обсягом роботи досить швидко.

Єлизавета Петрівна сиділа у своєму улюбленому кріслі, закутавшись у плед, м’яла в руках папіроску (палила вона завжди в кватирку, щоб не засмерджувати кімнату) і, втупившись у верхні полиці книжкового стелажа, думала про щось своє.

Не встигла Клавка театрально підняти руки над машинкою, подібно до піаніста, чиї пальці, як яструби, завмирають над клавішами за мить до початку гри, як за стіною почувся дитячий вереск, більше схожий на загрозливе ревіння «Мессершміта». Це прокинувся синок письменника Глухенького.

— Готовність номер один! — пожартувала Прохорова, щоправда, якось «в’ялувато».

Клавка любила це слово, що вважалося у вузьких письменницьких колах «сосюринським»: воно, звичайно, не входило до офіційних словників, проте точно відображало суть критика, який не раз надиктовував їй рецензії, в тому числі і ту сумнозвісну кляузу на Сосюру. Власне, тоді Володимир Миколайович і написав свою знамениту епіграму на того писаку, яка тепер ходила в письменницьких колах як фольклор:

В тебе мова в’ялувата.

Ні, не критик ти, а вата.

Клавка стрепенулася від спогадів: Єлизавета Петрівна зайшлася сміхом-кашлем:

— Засікаємо час: десять, дев’ять, вісім, сім, шість…

Рівно на числі «нуль» двері до кімнати письменниці розчахнулися навстіж, грюкнули мідною ручкою об стінку, збили черговий шматочок штукатурки, і на порозі з’явився трирічний малюк із ранковим рум’янцем на щічках після солодкого сну і «наспаним» рубчиком від подушки.

Читати далі
Додати відгук