Падре Балтазар

Жанр: Художня література

Правовласник: Нора-Друк

Дата першої публікації: 2017

Опис:

Бразилія. Кінець ХІХ ст. До української колонії «Нова Австрія» випадково потрапляє авантюрист Никитка, який, назвавшись Балтазаром, видає себе за святого отця. Разом із загадковим засновником колонії Габріелем він створює в південнобразильських лісах майже ідеальне суспільство. Захопливий, подеколи іронічний, подеколи зворушливий, а іноді й жорстокий світ створила у своєму романі Марина Гримич, відштовхуючись від народної легенди про те, що улюбленець простого люду кронпринц Рудольф, єдиний син імператора Франца Йозефа І, насправді не покінчив життя самогубством, а заснував світле царство «Нова Австрія», в якому нема ні панів, ні лихварів, а є безмежні простори родючої землі.

index.jpg

Марина Гримич

Падре Балтазар на прізвисько Тойво

Київ

Нора-Друк

2017

ЧАСТИНА І

1

...Никитка відчув, що кінь під ним втрачає сили. Йому, що виріс у сідлі серед канадських прерій, було шкода тварини, однак жити хотілося більше. «Ще трохи, бадді1, потерпи!» — шепнув він коневі у вухо, і той, дарма що був бразильцем, виявив усі ознаки розуміння: збадьорився і полетів стрілою вперед, натхненний дружнім ставленням дивного вершника, що кілька годин перед тим вискочив нізвідки до табуна, який мирно пасся на фазенді, заскочив саме на нього, неосідланого, і дивним чином злився з ним, примусивши безвідмовно робити все те, що йому було потрібно. Кінь від перших секунд проникнувся симпатією до того відчайдуха, дарма, що він керував ним зовсім не так, як це роблять бразильці, і тому намагався йому вгодити.

Никитці пощастило з конем. Він одразу його запримітив серед інших на тій фазенді. Бо мав бите око на коней. Як для Бразилії, то кращого не підібрати. Якби ще він був осідланим, і якби Никитка відразу побачив за деревом пастуха-вершника, що стеріг табун, то їхній з Бадді (так він для себе називав коня) слід давно прохолов би, поки ті фазендейро2 роздуплилися б! А так... Погоня. А ще до того ж ці кляті вузькі бразильські стежки в прорубаних просіках непролазного чорного лісу! А ці крутояри, що майже вертикально здіймаються вгору, а потім зненацька обриваються донизу, і ці ліани, що провисають понад стежками і чіпляються за коня і вершника, і ця червона глиниста ковзка земля, що після дощу налипає коневі на копита, перетворюючи їх на гирі! Fuck! Fuck! Fuck!

Никитка «прострілював» бічним зором ліс. Хоч би тобі шпарка, хоч би тобі нірка, хоч би тобі прогалина! А ніц! Лиш чорна стіна дерев, обвитих мотуззям ліан, і непролазна троща. Щоб порятуватися від пере­слідувачів — єдиний вихід: гнати вперед! Хоча хтозна, що його там чекає — може такі самі фазендейро, як оці, що женуться за ним і намагаються вцілити в нього з рушниці? Ех, hit or miss!3

Десь на денці його мозку ворушився хробачок: дурень ти набитий, Никитко! Свою кулю з таким же успіхом ти міг би заробити у своєму Доусон-сіті! І зовсім не обов’язково було пхатися за нею світ за очі! А то й, гляди, ніхто тебе і не вбивав би за картярський борг. Раптом тобі пішла б карта! Адже колись і тобі фортуна мала б усміхнутися! Помаленьку-потихеньку відбив би ти свій борг, а там, диви! — грошеняток назбирав би! А там — глянь! — викупив би назад свій клаптик землі на Клондайку і торбинку наґетів4 назбирав би... А замість того... Fuck! Fuck! Fuck! Дурень! Утік! Нерви не витримали, коли після останньої гри його посадили в боргову яму.

Никитка знову почув за спиною улюлюкання переслідувачів.

Він заплющив очі й заволав на весь голос: «Святий Николаю, я тебе благаю, поратуй раба Божого Никитку!».

Кінь з останніх сил здирався на черговий схил яру... І ось обидва втікачі на самісінькому вершечку пагорба... І тут зненацька перед ними відкрилася дивовижна панорама: замість дикого лісу — величезне поле кукурудзи, крапельки води на зеленому листі, що залишив дощ, переливалися на сонці, немов обіцяючи Никитці, що все буде добре. Никитка зі свого авантюрного життєвого досвіду знав, що ще не можна радіти: ця краса і спокій можуть бути оманливими, однак мимоволі розслабився. Кінь, відчувши настрій вершника, також втратив пильність, і обидва майже скотилися з крутезного спуску. На останніх метрах кінь послизнувся на глинистій землі, проїхав кілька метрів уперед, як по ковзанці, різко загальмував, а його вершник по інерції полетів далі і зарив долілиць у багнюку.

...Перше, що він побачив, оговтавшись після падіння, було важке біле небо зі сліпучо-білим отвором, що, очевидно, був сонцем. «Я в раю?» — подумав він не без іронії, і цієї миті над ним схилилася чоловіча голова в крислатому капелюсі, під яким було засмагле, майже чорне обличчя з неголеною щетиною. За мить з’явилася ще одна голова в капелюсі... І ще одна... Никитка звівся на лікоть і ковзнув по поставах чоловіків поглядом: це були фармарі5, не схожі на бразильських фазендейро. Кожен з чоловіків тримав у руках дерев’яну палицю з кривою шаблюкою на кінці...

«Ну, от і все! Тепер мені вже точно гаплик!».

Никитка заплющив очі і почав промовляти слова призабутої молитви, якої його ще в дитинстві навчила баба Юстина. Це все, на що він був здатен перед лицем смерті.

Никитчине тіло напружилося в очікуванні того, що ті дивні криві шаблюки порубають його — знесиленого, зневіреного, одинокого в цьому великому безжальному бразилійському світі — на шматки, які потім засмажать і віддадуть диким ботокудам6... Таких історій він удосталь наслухався, мандруючи кораблем до Бразилії! Краще б він зогнив у борговій ямі в Клондайку!

Він молився і молився бабиною молитвою, але смерть усе барилася.

Никитка розплющив одне око, щоб підглянути, що ж діється навкруги. Два чоловічі обличчя загрозливо нахилилися до нього майже впритул, неначе прислухаючись до його молитви. Никитка від переляку міцно зажмурився і заходився молитись іще ревніше, тепер уже вголос. Баба Юстина казала, що дідівська молитва, привезена зі Старого краю, має більшу силу, ніж чужинська, англіцька7.

— Най би мене грім побив, та він вогорит по-наському8! — почув він над самим своїм вухом грубий чоловічий голос.

Никитка завмер і обережно розплющив очі: чоловіки вже не мали загрозливого вигляду, натомість стояли чи то розгублені, чи то здивовані. Він зрозумів, що потрапив до своїх. Баба Юстина колись розповідала, що половина галицьких емігрантів виїхала до Канади, а друга половина — до Бразилії. Отже, це його земляки по Старому краю9!

«Невже святий Николай таки почув мене?», — подумав Никитка.

Він знову звівся й одразу зойкнув, відчувши гострий біль у ребрах. Його оточив гурт людей у кілька кіл. Перше коло складалося з чоловіків, подібних поміж собою через крислаті капелюхи, щетинисті засмаглі обличчя і дивні шаблюки. З-за спин чоловіків визирали жінки у хустках, таких самих, як у його баби Юстини. А з-за жіночих спідниць і чоловічих штанів визирали замурзані дитячі личка з зацікавленими очиськами.

Никитка майже заспокоївся. Фармарі не виявляли ознак агресії.

Однак розслабитися йому не вдалося: озирнувшись, він побачив своїх переслідувачів. Ті чомусь також не поспішали його вбивати і здирати з нього шкуру. Вони очікувально дивилися на засмаглих дядьків з шаблюками, неначе чекаючи їхнього вироку.

— То шо? — спитав один з фазендейро бабиною мовою, лиш дуже покаліченою10.

— Наче подібний до наського, — сказав дядько з чорними вусами і додав: — Зара’ перевір’ю.

І вже до Никитки суворо:

— Ти мені дивись! Ти хто такий?

Никитка роззирнувся навкруги. Треба було рятувати свою душу. Він набрав повні груди повітря, як це завжди робив перед тим, як вимовити чергову тираду правдоподібної брехні і... знову голосно зойкнув від гострого болю у ребрах. І то зіграло йому на руку, бо допомогло скорчити жалісну міну.

— Ти хто? — повторив запитання вусань загрозливим тоном.

— Я — той-во... — Никитка затнувся і замислився, однак лише на мить. — Я — той-во... Ваш отець... Ну... священик значить...

У відповідь — нуль реакції. Никитка про всяк випадок уточнив:

— Ну, падре значить. Я прибув зі Старого краю, аби... той-во... заснувати у вас парафію... аби ви — (тут у нього перед очима постав отець Іван Гав), — аби... той-во... аби ви, заблудлі овечки, не вгрузли в болоті безвір’я — (на цій фразі Никитку переповнило натхнення), — а повернули свої лиця і серця до Бога нашого Ісуса Христа!

Останні слова Никитка промовив з таким пафосом, що не повірити йому було неможливо. Принаймні він сам собі повірив.

Тут, за Никитчиними передбаченнями, всі мали кинутися йому в ноги, як це було колись, коли на їхню фарму індіяни притягли отця Івана Гава, якого знайшли напівживого в каньйоні. Наші канадсько-українські фармарі відразу повірили йому, дарма що він ще менше походив на отця, ніж зараз Никитка. А ці... А тут ніхто навіть не поворухнувся. Запала загрозлива мовчанка.

Пауза затяглася, і Никитка полохливо озирнувся. Невже він втрапив пальцем в небо? Невже він переборщив зі своїм театром? А раптом у них уже є отець і десь тут стоїть поміж дядьків і саркастично вислуховує Никитчину побрехеньку?

Читати далі
Додати відгук