Як будувати рідну хату?

Жанр: Історія

Правовласник: Discursus

Опис:

Велич і смирення митрополита Андрея Шептицького найповніше виражається в його посланні "Як будувати рідну хату?" Велич – бо годі знайти прозорішу візію найпростішого вирішення складної й заплутаної української проблеми. Смирення – бо ніхто краще від Митрополита не розумів, наскільки важко робити найлегші речі разом і впродовж тривалого часу. Історики можуть аналізувати, чому проект Шептицького не вдалося втілити 70 років тому. Інтелектуали можуть запевняти, що – поки не пізно – слід прислухатися до слів Митрополита хоч тепер, негайно.

Cover
Анотація

Велич і смирення митрополита Андрея Шептицького найповніше виражається в його посланні «Як будувати рідну хату». Велич — бо годі знайти прозорішу візію найпростішого вирішення складної й заплутаної української проблеми. Смирення — бо ніхто краще від Митрополита не розумів, наскільки важко робити найлегші речі разом і впродовж тривалого часу. (Тарас Прохасько)


Андрей Шептицький

Як будувати рідну хату?

Частина І

Ідеалом нашого національного життя є наша рідна всенаціональна Хата-Батьківщина. Тому й надзвичайно важливо, щоб усе духовенство єпархії якнайправильніше над тим працювало, щоб за нашими силами спричинитися до здійснення цього ідеалу.

Передовсім треба здати собі справу з незвичайних труднощів, зовнішніх і внутрішніх, які стоять народу на перешкоді до того, та намітити дорогу, яка нас до того веде. Про зовнішні перешкоди не будемо говорити: не в нашій змозі усунути їх. Можемо тільки випросити ласки у Всевишнього Бога, у руках якого доля народів, щоб справи повів так, як бажаємо. Навіть тоді, коли той дар із Неба молитвами отримаємо і на нього заслужимо вірним і совісним дотриманням Божих заповідей, знайдеться пребагато великих внутрішніх труднощів, які треба буде вже нам самим побороти, очевидно, не без помочі Божої благодаті.

Завдання українського народу буде в тому, щоб створити такі суспільно-християнські обставини, які запевнювали б громадянам правдиве і стале щастя та мали досить внутрішньої сили, щоб поборювати відцентрові тенденції внутрішнього розкладу й успішно захищати межі від зовнішніх ворогів. Такою могутньою організацією, що забезпечує щастя всім громадянам, Батьківщина може стати тільки тоді, коли не буде цілістю, штучно складеною з різних і різнорідних частин, а подібним до моноліту організмом, себто тілом, оживленим одним духом, що з внутрішньої життєвої сили розвивається, доповнює внутрішні браки і з природи є здоровим, сильним, свідомим своїх цілей,— не тільки матеріальним, але й моральним тілом.

Очевидно, те, чим повинна бути всенаціональна Хата, може бути тільки ідеалом, який лиш частково народ може здійснити. Ніяка хата, навіть національна, не є в строгому значенні цього слова організмом, бо жодна держава не має внутрішнього одного життя, як це мусить мати кожний організм. Організм, твір природи, живе, розвивається і діє грою природних сил, що в ньому (і тільки в ньому) знаходяться. Тому й кожний організм живе своїм життям; природа не видає мертвих організмів.

А організація є творінням людських рук. Її мета: створення тіла, яке якнайбільше було би подібне до творінь природи — організмів. Щоб це порівняння і відмінність пояснити, скажемо: організм — це живе тіло, живуче дерево тощо; а організація — це мистецька скульптура, будова, виконаний план людського розуму. Людська організація буде тим сильніша й тим краще відповідатиме наміченій її творцями меті, чим більше уподібниться до природного організму, застосовуючи сили природи та спираючись на природне життя поодиноких організмів, з яких людство складається. Бо така вже людська природа, що в ній силою природного права повстають поодинокі організми під діянням людської культури, тобто праці людей над людською природою. Такі твори є якраз такими організаціями, такими близькими організмами, що в них ті два поняття майже затираються силою, сталістю тих організмів: природна сила, природне життя, на яке вони спираються.

Такою організацією-організмом є родина, створена волею й умом людини, але й створена силами природи і згідно з її законами. Такою організа-цією-організмом є громада, себто злука людей, що живуть в одній місцевості та зв’язані між собою сусідством і спільнотою багатьох потреб та інтересів. Вона — творіння людей, але настільки пристосоване до людської природи, до внутрішнього напряму її сил, її потреб, що практично є організмом. Тому родина і громада є, сказати б, протоплазмами, первісними клітинами, з яких складається людське суспільство. Обидві ці організації будуть тим сильнішими та тривалішими, чим більше будуть зважати на природу та її закони.

Наступні організації, що вже далі виходять від первісного організму,— то всі спільноти, товариства, об’єднання, кооперативи, професійні спілки, утворені волею людей для оборони або розвитку якихось спільних гараздів чи потреб. Їх сила і тривалість полягає в тому, наскільки вони більше або менше відповідатимуть людській природі, її потребам, її природним змаганням і, очевидно, наскільки діяння людського розуму буде правильнішим та мудрішим. Такими організаціями-організмами, ще більше віддаленими від першовзору, але все-таки ще опертими на природні сили, можуть бути і держави — але швидше ті малі держави, що складаються з небагатьох громад, пов’язаних між собою сильними зв’язками солідарності; громад, яких в одне лучить багато життєвих дібр і потреб. Мудрість, із якою побудована така організація, може з неї робити такий твір, що має життєву силу правдивого організму.

Чим більша кількість людей, із яких має складатися організація національного життя, чим більше умів, які мають працювати над тією організацією, чим загальніше прийняті ними засади тієї організації, чим у всіх, що до неї належать, більше спільних переконань, спільних потреб, спільних традицій, почуття солідарності і багатьох інших державних прикмет і чеснот,— тим більше має така людська організація внутрішньої сили, що з неї робить щось, немов організм.

Ми маєм приступити, як Бог дасть, до будови нашого національного моноліту, і до такої важливої справи треба нам приступати озброєними достатніми знаннями і всіма потрібними прикметами. Треба і нашому народові, а хоч би тільки нашим вірним, передавати потрібні знання і виховувати його в усіх тих громадянських чеснотах, від яких залежить вартість цілої громадянської праці людини. Положення виглядає таке, що Боже Провидіння дасть українському народові виконати його природне право — вибрати собі й установити форму управи своєї Рідної Хати, тому треба нам над ним так працювати, щоб те своє право ужив він мудро і по-християнськи. На те треба і нам самим ясно з’ясовувати собі всі християнські принципи, що стосуються суверенного народу. Пригадуємо їх тут тільки в ядерному скороченні, щоб ширшою презентацією не ослабити синтетичного образу справи.

Провідна влада походить від Бога, бо вона є природною консеквенцією людської природи і суспільного життя людини. Кажемо, що влада походить від Бога, від котрого походить і природа, і її природні змагання та потреби. Та влада лежить у природі народу, тобто всього народу, не якоїсь поодинокої людини. Немає ніякої причини, чому один чоловік або кілька, чи більше їх могли би бути провідниками і іншим, рівним собі, наказувати. Народ може вибрати собі того чи тих, кому дає таку провідну владу, яку хоче, тобто є природним правом народу встановити собі форму провідної влади, вибрати поміж різними формами — монархічною, олігархічною чи демократичною,— утримуючи собі ту участь у провідній частині, яку може виконувати виборами, себто голосуваннями, а в деяких важливіших справах — так званими плебісцитами чи референдумами. Та керівна влада має за мету служити публічному добру, зберігати й боронити природні і правильні свободи громадян, родин і всіх братств, фахових товариств чи синдикатів, чи кооперативів, чи всіх тих угрупу-вань людей, які відповідають потребам людини та її свободі лучитися з іншими у виконуванні своїх прав і обов’язків. Для збереження природної і правильної свободи громадян керівна влада встановляє справедливі закони, непротивні Божому праву і загальному добру, та безстороннє і незалежне судів-ництво, яке пристосовує загальні закони до поодиноких випадків і розмежовує взаємні права й обов’язки громадян. Провідна влада зобов’язана виконувати християнські обов’язки влади супроти Всевишнього Бога, тому мусить у житті пристосовувати принцип Божого Об’явлення і помагати всім громадянам у виконуванні Божого культу, якого домагається Боже Об’явлення. Супроти неправдивих релігійних доктрин і не опертих на правді Божого Об’явлення культів провідна влада може запевнювати всім громадянам ту цивільну свободу, яку природньо має кожна людина: не бути змушуваною до ніяких зовнішніх виявів внутрішніх переконань, яких не має, і свободу виконувати той культ релігійний, який уважає за свій, оскільки в тому культі ніщо не противиться природній моралі. У тій цивільній толерації всіх вірувань і культів влада не має входити у внутрішній зміст тих вірувань, не апробує їх, а тільки запевняє громадянам на практиці цивільну свободу. Христовій Церкві, заснованій самим Богом Ісусом Христом, влада зобов’язана забезпечувати повну свободу виконування її Божого посланництва і проповідування слова Божого Об’явлення.

Ті християнські принципи, що відносяться до верховної влади, є тільки в зародку виказані самим Христом Спасителем. «Знаєте, що князі народів (поган) панують над ними і вельможі їх тиснуть. Не так буде між вами, а хто хоче між вами бути великим, нехай буде слугою, а хто хоче між вами бути першим, нехай буде рабом. Бо Син Чоловічий не прийшов, щоб Йому служити, але щоб послужити й душу Свою дати за спасення багатьох» (Мат. 20, 26-28).

Але крім цих загальних християнських принципів у розбудові Батьківщини треба ще багатьох, важких, може, до виконання, дослідів над питанням: яка форма правління найбільше відповідає українському народові, зважаючи на теперішню хвилину і теперішні його прикмети та недоліки? Або до якого ступеня треба йому радити затримувати для себе певну участь у проводі, якою, може, не зуміє відповідно орудувати для власного свого добра? Бо демократія і свобода, і участь усього народу у виконуванні керівної влади може йому запевнювати мир, добробут і щастя. Але коли у виконуванні цієї свободи і прав народ мав би йти за фальшивими гаслами революції чи соціалізму і, обманутий неправдивими надіями, домагався б пересадної свободи без поваги до тих основних законів, на які спирається кожен громадський порядок, то безпосереднім наслідком так зрозумілої свободи чи демократії мусила би бути анархія, а вслід за нею — неволя, нужда і руїна.

Щоб усі ці речі як слід собі з’ясовувати і давати мудрі ради своєму народові, треба Духовенству передовсім пізнавати і самостійною працею досліджувати мало досі ще в світовій науці обговорювані питання про будівництво проводу й організацію всіх загальних виборів і голосувань. Бо великий народ — це не пісок одиниць, тобто не те, чим уявляв собі його такий Руссо, а за ним — французька революція й далі — цілий європейський демократизм і лібералізм. Великий народ — це цілість, зложена злукою різних природних угрупувань людей. Одні спираються на спільність праці, потреб, прав чи на сусідство хат і домівок, спільність фахових інтересів, учених тіл, різних теорій і наук, синдикатів робітників і хлібодавців, пролетарів і людей, які посідають що-не-будь,— одним словом, є цілістю, зложеною з різнорідних спільнот, спертих на різні сторінки людської природи і суспільного життя. Треба неначе з лупою приглядатись до всіх тих угрупувань, щоб у них чи попри них, чи над ними організувати життя.

Духовенство і в своїй душпастирській праці, і поза нею, для богословських чи соціологічних студій, повинно зблизька приглядатися до народних мас і досліджувати життя, прикмети і недоліки народу, бачити зблизька, як цей народ буває жертвою не тільки біля тяжких праць, але, крім цього, великих небезпек і оманливих надій. У всіх тих положеннях повинно Духовенство з любов’ю служити народу науками, радами й утіхами. Такий обов’язок світських священиків і монахів! Досліджування народного життя повинно бути джерелом правильного осуду і про те, що тому народові треба в суспільному житті і політиці, себто які суспільні інституції, які форми влади, які закони найкраще відповідають його потребам.

Очевидно, не кожен священик може віддаватися таким студіям, але немало осягнемо, коли бодай деякі з нас науковою працею, а хоч би тільки щирим інтересом і таким дослідженням, яке доступне кожному, будуть або дійсними спеціалістами в тих усіх науках соціологічних і політичних, або будуть у них бодай визнаватися. Праця, до якої Собор запрошує духовенство, нелегка, бо поза загальними християнськими засадами, що стосуються влади, наша наука не досліджує, ба навіть ще й не знає багатьох питань, що стосуються будівництва Батьківщини, а можна сказати, що й загальна світова наука ті питання досі ще занедбує. Занедбує їх тому, що знаходиться вже давно, від кінця XVIII ст., під сугестією соціологічних і філософічних теорій французької революції. У протиставленні до їх індивідуалізму і лібералізму інші дослідники перекинулись до соціалізму і державного тоталітаризму. Як наука, так і держави з одної крайності перекинулись в іншу, може, почасти й тому·, що посередній терен поміж двома крайностями не був достатньо наукою вивчений.

Старий монархічний режим, у якому були збережені давні ще, середньовічні інституції, в якому було, безперечно, багато зловживань, але й багато здорових ще і життєздатних традицій, підкопала й повалила французька революція, оперта на принципи крайнього індивідуалізму і крайнього лібералізму.

Головний представник тих теорій Руссо уявляв собі людську суспільність чи людство як масу одиниць, зв’язаних із цілістю тільки своєю волею (соціальний контракт). Людство і кожна його частина в очах Руссо не мала нічого органічного, була неначе купою піску, в якій кожне зеренце незалежне, не злучене органічно з іншими. Та теорія мусила довести до хаосу, а передовсім довела до того поняття, що авторитет — це ніщо інше, як сума числа і природних сил. Така матеріалістична доктрина про всякий авторитет у державі завжди спирає його на брутальну силу маси і більшості. Одиницю до послуху і підпорядкування може схилити тільки матеріальна сила більшості. Таким чином, матеріалізм перейшов зі сфери космологічної на соціологію та політику. Після усунення Бога і Його закону на що ж можна було сперти державну владу, як не на всемогутність більшості і на тих, що в імені тієї більшості говорили з тою перевагою, яку дає сила?!

Тим-то з крайнього індивідуалізму відбувається перехід до всемогутності держави, яку проповідує соціалізм. У практиці також нічим не обмежена свобода одиниці мусить довести до такого хаосу, з якого людей може вивести тільки автократизм всемогутньої держави. Так із лібералізму й індивідуалізму люди переходять до держави, що вважає себе за компетентну входити в усі найменші подробиці життя одиниць, хоче все нормувати, все бере в руки і одиницям не лишає вже ніякої свободи (тоталітаризм, етатизм). Ми були свідками в усіх європейських державах того банкрутства крайнього індивідуалізму і лібералізму парламентарного устрою. Парламенти, зложені з представників цілого народу на підставі безпосередніх виборів, як були нежиттєздатним органом, так і були підкресленням непридатності індивідуалістичних теорій до державної організації. Із них ми перейшли просто в соціалістичну державу з монархічною, аристократичною чи демократичною формою, яку приймає держава, в якій владу має диктатор і партія чи монопартія (Сталін).

Характерне для цих революцій те, що майже зовсім затираються форми державного і суспільного ладу, передані ще старим світом. За умов кожної з тих форм правління, які розрізняє Аристотель (Політика, кн. III, гл. 5, § 2), себто за монархії, олігархії чи демократії, державна влада може вважати себе всемогутньою і допроваджувати одиниці до цілковитої неволі або залишати одиницям свободу, що доходить і до крайності. Тому при змішанні тих трьох форм ми бачили демократичні й олігархічні монархії, монархічні й олігархічні демократії або монархічні й демократичні олігархії. Іншими словами, у питаннях про управу держави вже не йдеться про те, чи формально держава є монархією чи республікою, але про те, чи в ній збережена слушна міра поміж правом і свободою одиниць та правом і владою держави. Воно, зрештою, виходить на те саме, і розділ Аристотеля не тратить свого значення, бо все-таки в добре зорганізованій державі владу держить і виконує, за приписами чеснот, одна людина — монарх; або її виконують найкращі в народі, знову ж за приписами чесноти,— це влада аристократії чи олігархії; або вона так розложена, що всі громадяни мають якусь участь у державній владі, — це устрій демократичний. У ньому осягається те, що всі цінять і люблять порядок, виконуючи свої права, очевидно, також за приписами чесноти.

Ця вимога, з природи речі конечна, щоб усі «власть імущі» виконували її тільки за приписами чесноти, є найважчою до виконання. Досвід Європи, може, від віків навчив нас, що незвичайно важко знайти одного — монарха,— який не ставав би бодай часом тираном і все поступав би по чесноті, «служив би» за приписами Євангелія. Оскільки осягнути важче те, щоб усі громадяни виконували участь у державній владі за приписами чесноти. Хоч та участь буде обмежена тільки загальним голосуванням і принципом виборчих урядів аж до найвищого, скільки ж то треба загальних чеснот громадян на те, щоб влада виконувалася тільки за приписами чесноти! З цього випливає, що демократична форма приступна до найзагальніших спокус.

Тому при несправедливій владі, без чесноти — чим більше є в ній єдності, тим більше шкодить народові. Тиранія більш небезпечна, ніж зі-псута аристократія або олігархія, а ця знову гірша і небезпечніша від демократії. З усіх лихих організацій влади зла демократія, яку загально називають демагогією, найменше шкідлива, а зіпсута монархія, що її називають тиранією, найбільше шкідлива.

Причина цього зрозуміла, бо в демагогії, коли багато убогих переслідує багатших і гне їх силою кількості, метою такого поступування є бодай добро більшої кількості. А олігархія робить те саме, робить для меншого числа, а тиранія робить те саме для добра тільки одного. Це все є поясненням християнського принципу, що влада зобов’язує до служби. Хто має владу, мусить дбати про добро тих, кому служить: дбати про своє добро перед добром загалу — це надужиття кожної влади.

Зі сказаного випливає, що чим більше громадян бере участь у владі і чим більша та участь, тим більше треба, щоб ті громадяни були праведними, себто мали моральне виховання, переповнене євангельськими принципами. Лев XIII пригадував цю правду американським єпископам (Енцикл. «Longinqua» 6.1.1895): «Якщо йдеться про громадський порядок, то це правда очевидна і всіма признана, що особливим способом у демократичних державах, якою є ваша держава, надзвичайно важлива річ, щоб громадяни були чесні й дотримувались звичаїв. Коли праведність і справедливість у вільного народу не є в пошані, коли не пригадується народові і часто, і дбайливо зберігання приписів Євангелія, сама свобода може бути великою небезпекою. Тому всі члени вашого духовенства, що працюють над навчанням народу, нехай ясно говорять про обов’язки громадян, так, щоб переконати уми і перейняти їх тією правдою, що лояльність, незацікавленість і чесність є конче потрібні в усіх функціях громадського життя.

Бо дійсно те, що недозволене в приватному житті, не є дозволене і в публічному житті». А в слові до французьких робітників-паломників Св. Отець казав: «Якщо ваша демократія буде християнська, вона забезпечить Батьківщині мир, добробут і щастя. І навпаки, коли віддасться революції та соціалізмові, коли, обманена шаленими ілюзіями, кинеться на ревіндикації, що нищать основні закони, на які спирається кожен громадський порядок, наслідком такої демократії для самих робітників буде неволя, нужда і руїна».

Можна зробити ще й таке зауваження, що коли олігархія спирається на одну партію або на один народ, спокуса надуживання владою для гноблення інших партій чи національностей є більшою. Чесноти громадян, що беруть участь у владі, мусять бути тим більші, чим більше партійність і національний шовінізм засліплюють чоловіка супроти прав противників.

Читати далі
Додати відгук