Скажи про щасливе життя...

Жанр: Люди, Біографії, Мемуари, біографічна література, Автобіографії

Правовласник: К.І.С.

Дата першої публікації: 2019

Опис:

В основі збірки — спогади Анастасії Лисивець про Голодомор. У них дивовижним чином поєднані зворушлива простота і щирість, навіть певна наївність оповіді простої сільської дівчини, на долю якої випали трагічні випробування, і водночас — блискучий письменницький хист, досконале чуття композиції, неймовірно точне й пронизливе відчуття деталі, живої фрази, драматичної ситуації. Твір писала в 70–80-ті роки минулого століття сільська вчителька «в шухляду», без жодних надій на прижиттєве опублікування, і, ймовірно, це теж додає йому неповторної інтонації й цілковитої переконливості як суто літературного, так і важливого історичного документу.

Spomyny_OBL_2019.jpg

Лікування амнезії

1

Уявіть собі вірменина чи єврея, котрий досяг би зрілого віку, здобув освіту, прочитав чимало книжок, а проте так нічого б і не довідався про катастрофу, котра спіткала їхні народи зовсім недавно — одне-два покоління тому.

В Україні мільйони людей — переважна більшість населення! — зростали, навчались, виховували дітей та онуків, нічого (чи майже нічого) не знаючи про геноцид, доконаний на їхніх безпосередніх предках сталінським тоталітарним режимом. Точна кількість жертв штучного голоду, організованого комуністами в 1932–33 році, невідома. Померлих селян скидали до спільних могил без належної реєстрації. Або ж записували померлими від різних хвороб — аби лише не від голодного виснаження.

1937 року в СССР відбувся, однак, загальний перепис населення і його дані виявились настільки викривальними для режиму, що їх було знищено, а самих переписувачів оголошено саботажниками — і теж знищено. Будь-яка згадка про голод кваліфікувалася як «наклеп на соціалістичну дійсність». В СССР це був кримінальний злочин, за який належало від 5 до 15 років концтаборів.

Я сам виростав у родині, де про голод не говорилося. Хоча про нього знали і батько, і мати. Ба більше, мати сама пережила цей голод на Харківщині, втративши батька й усіх сімох своїх братів і сестер. Власне, вона втратила тоді й більшість своїх односельців. Мертві чи напівмертві села були досить типовим явищем в Україні навесні 1933 року.

Про голод батьки розповіли мені допіру в дорослому віці, коли я вже був студентом. Причому мати, пі­дозрюю, цілком щиро вважала, що голод не був замовлений із Москви, а став лише результатом зловживань на місцях, надмірної запопадливості місцевих комсомольців та комуністів, котрі відбирали в селян не лише збіжжя, а й будь-яку їжу. А те, чого не могли забрати з собою, — нищили.

Мати була комуністкою і, за словами батька, щиро плакала, як і більшість совєтських людей, коли 1953 року помер Сталін. «Ти дурна, — казав батько, — він угробив цілу твою родину, знищив твоє здоров’я, а ти за ним плачеш!..»

Батько був родом із Луцька, із «польської» України, і, як і більшість західняків, ніколи не мав особливих симпатій ані до Сталіна, ані до совєтської влади, ані до комунізму. Може, якби не він, я так би й залишився при материній версії тих подій, котра великою мірою збігалася з офіційною, сором’язливо прийнятою після хрущовських викриттів так званого «культу особи Сталіна». Головний наголос у цій версії клався на погані погодні умови та кепський врожай, а також на саботаж куркулів, котрі начебто опиралися колективізації. Мати про це не згадувала — та й не могла згадувати, бо, як я потім довідався, врожай того року був цілком нормальний, а колективізація в СССР, разом із «опором куркулів», закінчилися ще за кілька років до того. Зате наголос на «місцевих зловживаннях», «перегинах», був спільним для обох версій подій, офіційної і приватної.

Без документів, без доступу до архівів заперечити цю інтерпретацію було складно. Допіру наприкінці перестройки, завдяки ґласності та поступовому відкриттю архівів, українці змогли не лише говорити відкрито про штучний характер голоду, а й посилатись при тому на переконливі докази: листи Сталіна, де він неодноразово закликає своїх підручних «покарати» й «провчити» українських селян, а також телеграми з Москви із наказами не випускати селян із охоплених голодом територій — позбавляючи їх тим самим змоги порятуватися від голодної смерті.

Моя мати тяжко хворіла ціле життя і померла у віці 53 роки — коли я був іще надто молодим і дурним, аби видобути від неї детальні спогади про ті події. Припускаю, що це було б нелегкою справою, бо такі спогади — не просто болісні й травматичні, а й, найгірше, позбавлені будь-якої героїки. Голод дегуманізує людину, опускає її до тваринного, суто біологічного стану, ба ще страшніше — спонукає до трупоїдства і людожерства. Голодна смерть не лише моторошна, а й принизлива, бо ж вичавлює поступово з людини усе людське.

Те сталіністське приниження виявилось для українців подвійним. Їх було не просто опущено до тваринного стану, а й наказано забути про це, стерти з пам’яті, ба гірше — полюбити своїх мучителів, восхвалити їх у віршах і прозі, у щоденних присягах на вірність Партії, Сталіну і Москві. Жоден режим не додумався до такого: примусити жертву прийняти щоденне ґвалтування як норму та ще й перейнятися до ґвалтівника палкою любов’ю.

2

На тлі цієї глибокої психологічної травми усі інші проблеми виглядають менш принциповими: сім мільйонів українців загинуло, а чи «всього лиш» три; був це геноцид, спрямований саме проти українців, а чи «всього лише» проти селян. Саме це питання, у певному сенсі, тавтологічне, адже в той час понад 90% селян були етнічними українцями, а майже 90% українців були селянами. Зневажливе ставлення більшовиків до селян добре знане. У випадку Сталіна і поплічників воно транслювалася не лише в політичну недовіру, а й в особисту погорду та ненависть. У низці листів Сталін вимагав покарати селян за нібито «саботаж» — чим жорсткіше, тим краще. А що опір українських селян був особливо завзятим, Сталін логічно пов’язував цю затятість зі зловісним впливом «українського буржуазного націоналізму». «Ми можемо втратити Україну!» — писав він до Каґановіча, параноїдально перебільшуючи загрозу внутрішньої «націоналістичної змови» та міжнародних домовленостей між підступними «петлюрівцями» та ще підступнішими «білополяками».

Жоден із цих страхів, звичайно, не був цілком безпідставним. З одного боку, Україна як найбільша після Росії совєтська республіка мала досить амбітну місцеву еліту з давнім і до кінця ніколи не викоріненим апетитом до більшої автономії щодо Москви чи Петербурґа. Ця еліта під кінець 20-х років отримала, завдяки політиці українізації, доволі широку мережу квазінаціональних інституцій та значну кількість кадрів, «національних за змістом» і комуністичних «за формою» (а не навпаки, як задумувалося ініціаторами «коренізації»). А з іншого боку, «польська загроза», хоч яка ефемерна, підживлювалася цілком реальним досвідом недавнього співробітництва між Петлюрою і Пілсудським (1919–20) та, загальніше, доволі сумнівною леґітимністю совєтської (а перед тим російської) окупації українських земель, відібраних від Польщі.

Таким чином «українське питання» слід було вирішити раз і назавше, так само як і питання селянське. В обох випадках, однак, «остаточне вирішення» передбачало не цілковиту екстермінацію «проблемної» етнічної чи соціальної групи (як у випадку «остаточного вирішення» єврейського питання нацистами), а «лише» її цілковите — беззастережне й необоротне — підкорення. Масова екстермінація не була головною метою, а «лише» інструментом такого підкорення. Совєтам ішлося насамперед про ліквідацію певних («ворожих», як їм видавалося) груп, але не конче — всіх приналежних до тої чи тої групи індивідів.

Під цим оглядом їхня політика засадничо відрізнялася від нацистської. Совєти не мали надмірної обсесії щодо расової, етнічної чи навіть класової чистоти. Селяни як клас незалежних власників і виробників справді мусив бути тотально знищений, але селяни як індивіди могли й навіть мусили вижити — за умови беззастережного прийняття нової соціальної ідентичності: колгоспних рабів. Так само й українці — як нація з окремою (засадничо відмінною від російської) самосвідомістю, з власною високою (а не лише фольклорною) культурою та перспективою (бодай потенційною) самостійного політичного розвитку — мусили бути повністю ліквідовані. Але як індивіди українці могли вижити — за умови беззастережного прийняття нової-старої ідентичності, насаджуваної імперією: ідентичності малороса чи, як каже Юрій Андрухович, совоукра, такого собі хохлацького П’ятниці, що покірно приймає мовну, культурну і політичну вищість великоруського Робінзона.

Сталін, кажуть, нарікав Хрущову, що українці занадто чисельні, аби їх усіх можна було депортувати, як кримських татар чи чеченців. Він не прагнув знищити їх геть усіх фізично, хотів лише покарати й приборкати. З формального погляду, як стверджують декотрі вчені, це не був геноцид. Лише — колективна лоботомія, застосована до цілої нації. Щось на зразок процедури, яку проробили з героєм Джека Ніколсона та Кена Кізі в кінці «Польоту на зозулиним гніздом».

3

Психологічна травма, пережита мільйонами українців, породжує й досі неусвідомлені колективні неврози. Не здолавши їх, досить важко говорити про суспільну згуртованість, про нарощування соціального капіталу і, взагалі, формування повноцінної нації.

Тож зрозуміло, що, як тільки з’явилася змога, українські історики, літератори, а почасти і політики заходилися реанімувати пам’ять, лікувати амнезію — публікувати документи, дослідження, а головне — записувати свідчення тих, хто вижив.

Українські селяни були землеробами, а не книжниками, і навіть якщо вміли читати й писати, то все одно не вели щоденників і, тим більш, не рефлектували над політичними, історичними та філософськими проблемами. Нечисленна інтеліґенція, яка могла озвучити їхні переживання і їхній досвід, була майже повністю винищена, а та, що лишилася, була залякана до півсмерті.

Тим більш цінними є ті нечисленні спогади, що поєднують у собі непідробну автентику й драматизм пережитих подій із певним оповідним блиском, що проявляється насамперед в інтонації, чутті фрази, в увазі до буденних і водночас значущих, по-своєму символічних деталей. Невеличка книжечка простої сільської вчительки Анастасії Лисивець належить саме до таких документальних шедеврів. Десятилітньою дівчинкою пережила вона Голодомор у своєму селі, втративши батька, матір, сестру, брата. Смерть найближчих людей відтворюється у тексті з жорстокою невблаганністю давньогрецької трагедії. Яскраві характери односельців, складні соціальні взаємини, бурхливі емоції від пережитого передаються напрочуд ощадливо, вельми лаконічними засобами — точно й пронизливо.

Спогади писалися в середині 70-х років — не для друку. Авторка, власне, й не сподівалась тоді, що про Голодомор можна буде коли-небудь говорити відкрито, без побоювань потрапити у тюрму за «антирадянську аґітацію й пропаґанду». Вона писала спогади для нащадків — на прохання своїх дорослих уже дітей та чоловіка, котрий так само працював учителем. Під час перестройки спогади вийшли друком у журналі «Вітчизна», а невдовзі й окремою книжкою, яка була після того кілька разів перевидана й перекладена кількома європейськими мовами.

Сталін, кажуть, любив повторювати, що смерть однієї людини — трагедія, смерть мільйонів — лише статистика. Спогади Анастасії Лисивець про Голодомор повертають бездушній статистиці трагічний вимір, а нам усім — щось більше, ніж просто знання про трагедію. Ризикну це назвати катарcисом.

Микола Рябчук

Читати далі
Додати відгук