Матера вам не наймичка, або Чому діти це — прекрасно...

Жанр: Публіцистика, Виховання, Діти

Правовласник: Віхола

Дата першої публікації: 2021

Опис:

Немає значення, планували ви дітей чи ні, дивлячись на дві смужки тесту на вагітність, жінка все одно переживатиме купу суперечливих емоцій. І чоловік, коли дізнається, до речі, також. Ця книжка про реальне, живе, неідеальне материнство. Про матеру, яка через призму гумору та самоіронії, використовуючи легку дозу елегантних матюків, намагається день перестоять і ніч передержатись. Від тесту на вагітність до баталій у садочку. Про перші купання, зуби, соплі й незручні запитання. Поважною ходою пройдемося по всіх періодах материнства, намагаючись триматися курсу на збереження здорового глузду та душевної рівноваги. Розберемо стереотипи, зруйнуємо шаблони, ніжно «обезврєдимо» бабу. Виробимо імунітет до непрошених порад і забобонів. Ця книжка для мам, щоб підтримати і надихнути; майбутніх мам, щоб налаштуватись і знати, чого чекати; бабусь, щоб згадати і пережити знову; і татусів, щоб краще зрозуміти всіх цих дам. Катя Бльостка — «матера» чотирьох синів, блогерка. Народилась і виросла в смт Гоща Рівненської області. У 2014-му переїхала у США.

Blyostka_cover_front.jpg

Дошморгалася, або Тест на вагітність

«Ну шо, Катю, дошморгалася?» — запитувала я себе, ідучи в аптеку по тест на вагітність, хоча й без нього підсвідомо наперед уже знала, що таки дошморгалася і «котенятко більше срать не буде». Аптека недалечко, через дорогу від гуртожитку. Надворі грудневий дубак, у пику дме, губи на вітру парусять, а я йду поволі, вдивляючись у червоні обличчя людей, що проходять повз, і здається мені, що всі вони знають, чому Катерина туди чеше, і також думають: «Дошморгалася».

Заходжу в аптеку, вливаюсь у чергу, тупаю з ноги на ногу. Попереду мене молода симпатична дівчина, напевно, з мого ж гуртожитку. За мною в приміщення зайшли дві бабусі в сірих пальтах і стали позаду. На одній — пухова хустка. На другій — червоний бюрет у стилі чегеваро. По погляду видно, що та, яка в бюреті, більш нарвана і може всипать кому хоч. Підслуховую їхню жваву розмову (точніше, не підслуховую, а слухаю, бо бабулечки ґелґочуть на всю аптеку). Нічого нового не почула: їбуками обкладають владу, бо вважають, що то Рада затверджує ціни на «Троксевазин», і підсирають сусідку Любку, бо та в сімдесят літ отказується думать про смерть і взяла, зараза така, записалась на йогу. Діалог перебиває молода дівчина, яка досить голосно замовляє у віконечко: «Презервативи, будь ласка. “Дюрекс”. Ні, ті, що рельєфні. Дякую». Дивлюся на бабусь. За виразом облич розумію, що вони вже забули про безстижу жагу до життя сусідки Любки і вся їхня увага прикута до дівчини, що купує контрацептиви. У літніх очах читається: «От же прастітутка! Хай бог милує…». Дівчина виходить з аптеки, прямуючи в пристрасну ніч, і бабулечки починають свою стандартну пісню про безпорядочні статеві зв’язки сучасної молодьожі. Посміхаюсь, бо знаю, що зараз купуватиму тест на вагітність і моментально буду зарахована в браві лави здешніх прастітуток.

Підходжу до прилавка. Сую морду у віконечко. Звідти: «Cлушаю вас». Кажу: «Дайте тест на вагітність, будь ласка». Дивлюсь, як продавчиня закотила очі, чмакнула роздратовано ротом і стукає нарощеним нігтем, на якому красується золотий узор у стилі класичного циганського рококо, по вітрині, де лежать усі тести, ніби сигналізуючи мені: «Вибирай скоріше і вйобуй». «Какой? Дєвушка, какой?» — питає вона. «Негативний», — кажу я, трішки істерично посміхаючись сама до себе. Бачу, що провізору, яка стовідсот­ково була рождєна, щоб працювати з людьми, і явно знайшла своє покликання в цій професії, мої шуточки до сраки, тому справді час закруглятися з цим животрєпєщущим діалогом. Вибираю дешевший тест, розраховуюсь і дрелюю назад в общагу, по дорозі думаючи, що таке чудове обслуговування клієнтів я зустрічала лише в паспортному столі.

Карабунюся сходами на п’ятий поверх гуртожитку. Захекалась, упріла, піт по дупі тече. Знімаю пуховик. «Йобтвоюмать, Катя, а одноразовий стаканчик? Куди ж ти маєш цього теста вмокать? То ж не в кружку дзюрить?!» — говорю сама до себе. Трохи поматюкавшись, знову п’ялю на себе пуховик і шапку (так, у віці двадцяти років я вже перестала вийобуватись, щоб бути красівой, і почала носить головні убори в холодну пору року) і йду в магазин.

Звичайно, можна подумати, що це все — пиздьож і провокація. Як у студентському гуртожитку, святому місці, де стабільно бухають п’ятдесят відсотків мешканців, я не змогла знайти одноразового стаканчика? А я твердо відповім, що цьому є раціональне пояснення. Кінець грудня, сесія на фінішній прямій, більша частина студентів усі екзамени поздавала й роз’їхалася по домівках, попередньо відсвяткувавши закінчення семестру й випивши все, що горить (з тих самих стаканчиків). Як же годиться на останніх п’янках перед канікулами, закушували алкоголь останньою банкою консервованих патисонів, які мама передала з умовою «сам як хоч, а слоїка додому щоб привіз», і в результаті обблювали унітази на всіх п’яти поверхах гуртожитку.

«Ну, все, стаканчик єсть», — підсумовую я, прийшовши захекана з магазину. Обережно, немов обезврєжуючи атомну бомбу, розпаковую той тест. Чому на упаковках такої продукції жирним шрифтом не пишуть фрази «Усе буде добре! Не сци!»? Ну круто ж, якби писали, правда? Хоча «не сци» в цьому випадку звучить досить іронічно. Розпакувала, все на місці. Починаю уважно читати інструкцію, хапаючись за кожне слово на папірці. У голові мелькнуло: «Ти, Катя, пизда з ушима, в економічну теорію так вчитувалась би, як у цю срану інструкцію. А то здала на трійку. Хєр тобі на воротнік тепер, а не стипендію!».

Прихопивши стаканчик і розпакований тест, попередньо випивши дві кружки чаю, у позі бігущого єгиптянина пру довгим коридором у туалет, який аж у кінці малого крила п’ятого поверху гуртожитку, що на Російській, 70. Обираю кабінку, яка найменш засрана. Вибір тяжкий. Визначилася. Пісяю в стаканчик і щиро хвалю себе за приціл і точність, бо якщо є талант, то треба його визнавать. Під дверима чую: «Кат­рофан, мілая, ну шо там?». Ледь підтягнувши ажурні труселя, куплені на Дарницькому ринку, відчиняю двері вбиральні, за якими стоїть моя подруга Юляха. Вона прийшла підтримати. «Может, тєбя за руку подєржать в такой важний момєнт?» — питає вона, дивлячись на мене якось так по-доброму, перелякано й трохи приречено. «Стаканчик подержи», — кажу я і протягую їй наполовину повного (бо я — закінчена оптимістка) «кубка». Вона тримає, я поправляю штани і дістаю з кишені ту тонесеньку судьбоносну смужечку. Мокаю, вголос відраховуючи п’ять секунд. Дістала, стрепенула й поклала на підвіконня в горизонтальному положенні. Виробник обіцяє, що результат буде готовий через дві хвилини. Точність 99,9 %. Ті дві хвилини тягнуться, як хуй по стєкловаті — болісно й дуже довго. Не витримую, беру тест у руки і, не відводячи очей від поля результату, чекаю.

На, Катерино, получи, розпишись! Дві яскраві рожеві смужки з’являються перед очима, підтверджуючи той факт, що я таки дошморгалася.

Що я відчувала в той момент? Нічого. Якесь дивне оніміння. Подруга невпевнено сказала: «Паздравляю». Точніше, це звучало більше як запитання: «Паздравляю?». «Ага», — це все, що я могла з себе вичавити в ту секунду.

…Полягали спати. Планувала Катерина трохи пострадать перед сном, можливо, навіть легонько всплакнуть, як же годиться в тому віці й ситуації, але ні, заснула одразу, бо хай яка срака в житті Катрусі траплялась, а її сон і апетит не могло потривожити ніщо.

На ранок, після чайку і хлібчика з абрикосовим варенням, прийшов страх: «Ти не готова!». Потім у двері постукалася розгубленість: «Що ти будеш робить з дитиною, матня ти дурна? Ти на третьому курсі! А навчання? А плани? А подорожі світом?». Наступною навідалася злість: «Заливалася тим халявним вином у Хургаді, як циган сироваткою, то тепер маєш!». Останньою прийшла радість. Спокійна й трошки дивна радість, про яку не хотілось одразу нікому розповідати, а залишити для себе, як останню шоколадну цукерку в багатодітній поліській сім’ї. «Я буду мамою», — пробубніла тихенько, ніби переконуючи себе. «Йобтвоюмать, Юляха, я буду мамою!» — кинулася до подруги, яка ледве продерла очі від сну. «Ой, Катрофан, ти будєш атлічнай мамай», — позіхаючи, промовила вона. Саме так, я буду атлічнай мамою…

Це була моя перша вагітність, від першого чоловіка (дай йому, Боже, здоров’я і мішок грошей. Недавно в нього народилася двійня, тому вони йому точно не лишні). Від нього я маю прекрасного сина Артема. Якщо ви думаєте, що Катерина на тому зупинилася, то ніт. Як то кажуть, для бєшеної собаки кілометр — то не крос. Після Артема, не покладаючи рук та інших частин тіла, ми з моїм теперішнім чоловіком склепали ще трьох чудових україно-­американських хлопчиків: Гната, Ілая та Фореста. Когось клепали свідомо, хтось став для нас величезним сюрпризом (прівєт, Ілаю, прівєт, синку). І знаєш, що я скажу? Навіть якщо вагітність запланована й очікувана, ти все одно переживаєш усі ті суперечливі емоції, дивлячись на обпісяну смужку тесту на вагітність. Безмежна радість може межувати зі страхом і сумнівами в собі. Коли жінка дізнається про вагітність, у неї в голові формується діалог із цілою купою різноманітних запитань. Деякі з них досить логічні й закономірні, наприклад, чи впораєшся ти фізично й морально; як відреагує він; чи потягнете фінансово; що скажуть батьки; як бути з навчанням… Думок усередині роїться стільки, що здається, ніби всі стіни цього вєтхого й непостійного світу обвалюються на твою міліровану голову. Хочеш прикол? Це абсолютно нормально. Дозволь собі відчути весь спектр почуттів і емоцій, від страху й злос­ті до радості й ейфорії. Не приглушуй їх, не дави. Проживи їх і будь терплячою до себе. Ти, їдрийогомать, подаруєш цьому світу нову людину. Нову людину, а не бульку з носа.

Усе буде добре.

Читати далі
Додати відгук