Функціонування системи соціального забезпечення в УСРР 1921 — першої половини 1930-х років. Історичний аспект

Жанр: Історія, Людина і суспільство, Політика

Правовласник: Ніка-Центр

Дата першої публікації: 2005

Опис:

У брошурі висвітлено особливості становлення та функціонування системи соціального забезпечення в УСРР періоду непу та сталінської модернізації суспільно-економічних відносин кінця 1920-х — першої половини 1930-х рр., показано діяльність установ та організацій громадської взаємодопомоги, запровадження соціального страхування робітників і службовців, умови та принципи пенсійного утримання інвалідів першої світової та громадянської воєн, родин червоноармійців.

Анотація

У брошурі висвітлено особливості становлення та функціонування системи соціального забезпечення в УСРР періоду непу та сталінської модернізації суспільно-економічних відносин кінця 1920-х — першої половини 1930-х рр., показано діяльність установ та організацій громадської взаємодопомоги, запровадження соціального страхування робітників і службовців, умови та принципи пенсійного утримання інвалідів першої світової та громадянської воєн, родин червоноармійців.

Віктор Григорович Шарпатий

Функціонування системи соціального забезпечення в УСРР 1921 — першої половини 1930-х років. Історичний аспект

Передмова

Історія людської цивілізації зафіксувала основні організаційні форми соціального самозабезпечення населення, починаючи від сімейних і завершуючи громадсько-філантропічними та суто державними, які вирізнялися функціонально, але репрезентували рівень зрілості суспільства. Інститут соціального забезпечення формувався еволюційно, так, тривалий час його уособлювали меценати, благодійні товариства інтелігенції, деякі види кооперації, що переймалися наданням матеріальної допомоги різним соціальним прошаркам. Вони зосереджувалися переважно в містах, діючи на громадських засадах без належного юридичного статусу та будь-якої фінансової підтримки держави.

Становлення та функціонування радянської системи соціального забезпечення припадає на початок 1919 р., коли відбувалася ліквідація лікарняних кас, страхових товариств та інших форм матеріального забезпечення знедолених. Держава вперше перебрала на себе функції соціального забезпечення великої кількості населення, особливо інвалідів війни, хоча реалізувати проголошені наміри виявилося складно. З другого боку, необхідність їхнього матеріального забезпечення була очевидною, позаяк війни і революції завершилися для суспільства великою соціальною руїною, виявленням якої стали масова безпритульність дітей, сотні тисяч жебраків, бездомних тощо. Вони вимагали термінової допомоги.

Проблема функціонування системи соціального забезпечення в УСРР має науково-практичне значення, через те що належить до абсолютно недосліджених в історіографії, а нагромаджений історичний досвід, насамперед форми, методи і напрямки діяльності підрозділів Наркомсобезу (НКСЗ) УСРР, становлять певний інтерес. Трансформація суспільно-економічних відносин, яка триває в Україні тепер, виявила низку організаційних питань у царині саме соціального забезпечення різних категорій населення, надання чи скасування пільг. Ця тема є не лише науково-історичною або справою приватних благодійників, а передовсім справою державною, бо йдеться про запоруку суспільно-політичної стабільності, соціальних інститутів демократизації суспільства, про рівень зрілості всієї політико-економічної системи.

Соціальна проблематика поступово набирає пріоритетних напрямків історичних досліджень, хоча історики виокремлюють повсякденне життя основних соціально-професійних груп суспільства, вишукують нові підходи, уникаючи звичних формаційно-класових методик пізнання, зосереджуючись на функціональних ознаках. У 1980-х роках радянська історична наука здійснила спробу системного аналізу історії класів і соціальних верств, але цей науковий проект не був реалізований. Однією з причин, яка не дозволила розгорнутися історикам належним чином, крім ідеологічних чинників, була концепція становлення нової історичної спільноти — радянського народу. Життєдіяльність соціально-професійних груп розглядалася за усталеною в історіографії теорією класів, а отже, їхні ключові риси та ознаки виявилися поза увагою дослідників. Застосуванню системного підходу перешкоджав тимчасовий соціальний статус великих груп населення, тому що йшлося про відмирання класів, про їхню класову уніфікацію за умови остаточної перемоги соціалістичного ладу. Монопартійна система влади, яка остаточно утвердилася після ухвалення першої конституції СРСР у 1923 р., ідеологічно та політично унеможливлювала висвітлення спільних чи відмінних ознак селянства та робітничого класу, крім суто класових. Дивує також те, що така пріоритетна для утвердження іміджу робітничо- селянської держави проблема, якою могла стати система соціального забезпечення, виявилася забутою. І не випадково, бо вона мала суперечливі тенденції розвитку: проголошені переваги соціалістичної державності залишилися декларативними і надто популістськими, проте відіграли певну стабілізуючу роль на початку 1920-х рр.

Соціальна проблематика є багатовекторною. її можна розглядати в контексті повсякденного життя різних соціально-професійних груп, діяльності громадських інституцій, здійснення соціальної політики держави в контексті побутових відносин, функціонування благодійницьких організацій. Завдання цієї науково-історичної розвідки — висвітлення трансформаційних процесів у системі соціального забезпечення 1921 — першої половини 1930-х рр., упродовж яких спостерігалися структурні й функціональні зміни, зумовлені непом і соціалістичною реконструкцією економічних підвалин суспільства шляхом колективізації, індустріалізації, масових депортацій, політичних репресій і терору голодом. Для того щоб збагнути сутнісні ознаки радянської системи соціального забезпечення, потрібно абстрагуватися від глобальних катастроф, які сталися тоді. За часів голодомору фактично перестали діяти будь-які форми матеріального забезпечення сільського населення, крім пільг для партійно-радянської номенклатури, але існувала сама система соціального забезпечення, тобто державна інституція, яка не виконувала належних функцій. Важливо вивчити закономірності її функціонування, адаптації до нових умов, а також простежити нормативно-правову базу діяльності Наркомсобезу та його підрозділів, критерії та принципи пенсійного утримання різних соціально-професійних категорій, тобто дати наукову оцінку самому явищу соціального забезпечення, а не вишукувати докази його недієздатності та малоефективності.

Автор виокремив шість самостійних розділів, які стосуються організаційного становлення системи соціального забезпечення впродовж непу, її трансформації наприкінці 1920-х рр., а надто протягом першої половини 1930-х рр., діяльності товариств громадської взаємодопомоги, загальної чисельності інвалідів першої світової та громадянської воєн, їхнього пенсійного утримання, соціального страхування робітників і службовців. Кожен розділ має своєрідну проблемно-тематичну автономію, але разом вони відтворюють організаційні та функціональні елементи радянської системи соціального забезпечення в УСРР. Вона має власний предмет дослідження, яку не можна ототожнювати з системою матеріального постачання, позаяк нею переймався фаховий наркомат, а з другого боку, досліджуючи особливості діяльності підрозділів Наркомсобезу УСРР, необхідно виявляти насамперед закономірності їхньої організаційної побудови, виконання ними характерних номенклатурних функцій. Будь-яке історичне явище, якщо розглядати його з точки зору позитивного чи негативного висвітлення, приречене на спотворення, тож, соціальне забезпечення в умовах тоталітарного політичного режиму в УСРР, який вирізнявся репресіями, голодом і насиллям, також викликає суперечливе враження. Історик, здійснюючи неупереджене дослідження, має уникати такого підходу, сприймаючи факти і явища об’єктивно. Зокрема, досліджуючи пенсійне забезпечення інвалідів війни, важливо виявити їхню загальну кількість, з’ ясувати сам факт появи пенсій, а не зосереджуватися на їхніх мізерних розмірах.

Читати далі
Додати відгук