Варан

Жанр: Фентезі, Художня література

Правовласник: Фоліо

Дата першої публікації: 2008

Опис:

Дивовижний світ зі своїми законами. Маги, які творять дива і знають наперед думки простих людей. Захоплюючі пригоди, неймовірні тварини, живі поля і ліси — у романі М. та С. Дяченків «Варан» (українською друкується вперше) є все, що потрібне «справжньому» фентезі. Але є і те, що відрізняє прозу Дяченків від інших — філософський зміст, одвічні питання, на які, можливо, немає відповіді, але які повинна задати собі кожна людина…

Анотація

Дивовижний світ зі своїми законами. Маги, які творять дива і знають наперед думки простих людей. Захоплюючі пригоди, неймовірні тварини, живі поля і ліси — у романі М. та С. Дяченків «Варан» (українською друкується вперше) є все, що потрібне «справжньому» фентезі. Але є і те, що відрізняє прозу Дяченків від інших — філософський зміст, одвічні питання, на які, можливо, немає відповіді, але які повинна задати собі кожна людина…


Марина та Сергій Дяченки

Варан

 

 

ЧАСТИНА ПЕРША

 

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

 

Франта привезли в поштовім човні. Серед мішків і ящиків старого Макія пасажир мав недоладний вигляд — смішний куценький плащ поверх чепурного світлого костюма, над головою перетинчаста штука, дуже схожа на парасоль (коли човен наблизився, Варан упевнився, що це таки парасоль, але не від сонця, а від дощу. З такими цяцьками ходять лише верхні: приймальник із гірської пристані, приміром, у міжсезоння смішить усеньке селище своїм картатим парасолем з мереживом).

Був тихий сірий ранок. Б’ючись по воді, кожна краплина дощу підлітала дзвінким стовпцем, наче хотіла вернутися в небо, і через те море здавалось кошлатим. Широка, майже квадратова плоскодонка ляскала по морю лопатями бортових коліс. Старий Макій крутив педалі; поштареве пихтіння й кректання лунало далеко над водою. Пасажир без діла сидів на кормі.

— По-ошта! — урочисто вигукнув Макій, хоча нікого, крім Варана, на пристані не було. — Добрі люди, прийміть уклін від близьких ваших і далеких, за добрі новини благословіть Імператора, за лихі прокляніть Шуу! По-ошта!

Голос у старого був не те щоб приємний, проте розложистий. Варан помітив, як чужинець під парасолем морщиться, явно борючись із бажанням заткнути вуха. Ще подумає, що Макій напоказ горло дере!

Варанові нараз стало прикро за старого поштаря. Макій нікому не кланявся, але шанував раз і назавжди заведений порядок і бороду розчісував надвоє навіть тоді, коли доводилося тижнями хилитатись у відкритому морі. Якби довкола не було ні душі, Макій однаково вигукнув би звичайне привітання поштового цеху, але ж не станеш пояснювати це молодому дженджикові, що розлігся на кормі з поблажливим осміхом…

Човен причалив.

— Здоров, дядьку Макію.

— Привіт, Вараську. Того, кхе…

Неприродно закашлявшись, Макій обернувся до пасажира:

— Прибули, той, ваша милосте.

Милість склав парасоль, кисло всміхнувся і, балансуючи в хиткій плоскодонці, звівся на ноги.

Милості було з вигляду років вісімнадцять. Безбарвне м’яке волосся, неймовірно довге — до пліч, мабуть, — стирчало з-під низько насунутого каптура. Тонкі губи за кольором не різнилися від блідих щік; найяскравішою плямою на обличчі прибульця був ніс — яскраво-червоний, розпухлий від нежиті, з нервово тремтючими ніздрями.

— Гості до вас, — Макій скоса подивився на Варана. — Точніше, не гості, а… той, горні.

Поштар почувався, очевидно, ніяково. Пасажир його був одягнений і споряджений як важлива особа, але подобав на застудженого шмаркача й держався без належної гідності — ось, видерся на кам’яний причал, не дожидаючи, поки висунуть трап… І то, коли ти насправді горні — чому не подорожуєш верхами?

Ставши на землю, чужинець перше послизнувся й мало не впав:

— Ой… Добридень, пане. Я до вас із дорученням від Імператора.

Сказано було просто й буденно.

— До мене? — похлинувся Варан.

— До вашого князя, — прибулець знову підсковзнувся на рівноті, незграбно змахнув руками, намагаючись утримати рівновагу. — Туди, — й невизначено тицьнув пальцем у перетинчастий спід свого парасоля.

Макій кинув на причал два пузирі з поштою — для селищних і для верхніх. Махнув Варанові рукою: я, мовляв, свою роботу зробив. Сів на педалі, різко крутонув назад, так що вода коло пристані закипіла. Човен відійшов од берега, лишаючи виразний слід на воді.

— Мені, либонь, треба пред’явити вірчі грамоти? — спитав чужинець і невпевнено чхнув.

Макіїв човен поволі завертав за ріг — до рудокопів, на Маленьку. Варан закинув на плечі обидва пузирі; мішки були легкі, перед сезоном люди мають важливішу роботу, як на мушлі ножичком дрябати, однак Варан зігнувся під ношею і напружено засопів: хай прибулець бачить, що йому важко. Що він працює обіруч. І нести дерев’яну скриньку, що самотою стоїть посеред причалу, окрім власника — нема кому.

Чужинець, загаявшись, узяв скриньку за шкіряну ручку. Підняв легко; таж вона порожня, подумав Варан, чомусь дратуючись. Про людське око тягає з собою хазяйську дерев’яну скриньку, аби тільки його мали за велике цабе. Або продати наміряється. Або взагалі вкрав десь. А всі його балачки про доручення Імператора — брехня, ба навіть гірше — наклеп і єресь…

— Може, мені все-таки пред’явити грамоти? — наполегливіше спитав чужинець.

— Ходімо, горні, — сказав Варан. — Кому треба — пред’явите.

І не озираючись, звикло стрибаючи з каменя на камінь, рушив до берега. Мішки з поштою тихенько дзвякали й поколювали спину.

Чужинець відстав. На стежці під дашком Варану довелося дожидати його, скинувши пакунки додолу. Панок не раз і не два спіткнувся, пірнувши по коліно у воду; парасоль він урешті закрив і поклав під пахву. Утямив-таки: рибка парасольки не потребує… А може, просто сил не стало мучитись зі скринькою та парасолем одночасно.

Читати далі
Додати відгук