Тюті

Описание:

Студентське життя, навчання, розваги, непрості міжособистісні стосунки... Цікаво подивитися на це очима літньої людини й ніби знову опинитися у свій юності. Цікаво буде і читачеві, адже герої і події - справжні. А місце дії: Київський університет, початок 60-х років.

Анотація

Студентське життя, навчання, розваги, непрості міжособистісні стосунки… Цікаво подивитися на це очима літньої людини й ніби знову опинитися у свій юності. Цікаво буде і читачеві, адже герої і події — справжні. А місце дії: Київський університет, початок 60-х років.

Галина Бабич

Тюті

Повість і оповідання

Тюті

...

— Колосовська! Виходь на балкон, цілуватись будемо!

Вікна гуртожитку зарябіли обличчями. Усім хотілося бачити й чути, як рівно о шостій ранку студент геологічного факультету Василь Садиков, повернувшись зі своїми однокурсниками після тримісячної виробничої практики у польовій експедиції на Далекому Сході, вітатиметься з Аліною Колосовською, студенткою романо-германської філології, однією з шести дівчат, що мешкали разом у кімнаті № 5 університетського гуртожитку по вулиці Освіти, 4. У такі хвилини людину не можуть не навідати мрії про вірність і вічну любов. У такі хвилини в небуття відходить усе земне, буденне, нікчемне. А які мистецькі шедеври народжуються! Мов до сонцесходу, ми звикли до цього священного ритуалу, що повторювався з року в рік.

Геологів у нашому ВНЗ обожнювали майже всі студенти, надто ми філологи, що навіть стіннівку “ГЕОЛОГ” перечитували, аби бува не пропустити чогось важливого. Це був час (кінець п’ятдесятих — початок шістдесятих років минулого сторіччя), коли престижно було навчатися на фізичному і радіофізичному, геологічному та ще хіба що на біологічному факультетах, престижно було бути відмінником, сталінським стипендіатом тощо. Престижно було брати участь у студентській художній самодіяльності, наукових гуртках, призначати побачення на Володимирській гірці, співати пісень, що їх писав твій однокурсник. Ну, хоча б такої:

Солов’ї в калині віддзвеніли,

Синє літо в вікна загляда:

“Добрий ранок! Ягоди доспіли!

Гне гілки черешня молода…”

Гріє сонце тихе та ласкаве,

П’єм солодку воду із криниць.

На суху розкидану отаву

Залюбки попадаємо ниць.

Потім річка, хвилі і каміння,

Та весела гола дітвора…

Віддзвеніли солов’ї в калині,

Здрастуй, літа лагідна пора!

Слова до цієї пісні написав студент 3-го курсу українського відділу філологічного факультету Василь Діденко, а музику — студент 5-го курсу географічного факультету Степан Музиченко. Не можна сказати, що це був такий уже шедевр, але одне те, що пісню створили саме студенти та ще й наші студенти, надавало їй неабиякого шарму. Адже то був час, коли здавалося, що разом з нами усе навкруг теж молоде, радісне і світле, а старості чи смерті взагалі не існує.

Та повернемося до нашої подруги Аліни Колосовської. Вона була найпомітніша з-поміж нас шістьох, а може, навіть з-поміж усіх гуртожитських дівчат. Вродлива, з вишуканим смаком, здібна до мов і добра на вдачу. Потрібний, мабуть, неабиякий хист, щоб змалювати її поставу, ходу, голос, жестикуляцію. Але спробувати можна.

На ту пору в гуртожитку співіснували два “вогнища культури”: перший і, безперечно, головний — це Підвал, де два рази на тиждень, у суботу й неділю, відбувалися танці під радіолу. Друге, хоча з точки зору “начальства”, саме воно мало бути першим, — це Ленкімната, з телевізором, стендами і підшивкою газети “За радянські кадри”. Чесно кажучи, це “вогнище” нас мало гріло: телевізор не працював, гортання підшивки не приваблювало, бо газета, правду кажучи, була занудна, та ще там раз у раз можна було натрапити на власне прізвище у зведеннях про “невідвідування лекцій без поважних причин”.

Утім траплялися й такі дні, коли Ленкімната вабила нас більше, ніж Підвал. Це, коли в Ленкімнаті відбувалися “комсомольські весілля”. Отоді вже до Ленкімнати й не протовпишся. Авжеж, кожному хотілося почути, як декан факультету журналістики Матвій Шестопал на весіллі своїх студентів Кабаєва й Русової урочисто зичить безхмарного щастя Леонідові й Наталі! То була подія, що викликала не лише цікавість, а й захоплення, бо хто з дівчат не приміряв такий церемоніал і для себе. Не була, мабуть, винятком і Колосовська.

Так от, якою ж була хода Колосовської, як вона ступала до Ленкімнати чи до Підвалу? А так, як Мая Плісецька на сцену Великого театру. А ми вже дріботіли за нею, як курчата. У Підвалі усі розступалися, даючи їй пройти, стеля наче піднімалася, танці переставали бути човганням по підлозі під Ріо-ріту, а оберталися на щось подібне до медитації тибетських святих. Партнерів Колосовська обирала сама, а нам уже залишалося те, що вибраковувала подруга. Спасибі, як то кажуть, і на тому.

Вдячні ми були Колосовській не тільки за комісованих нею партнерів по танцях. На ній тримався порядок і охайність у кімнаті, вона шпетила нас за кожну цвілу шкоринку хліба, за кожну непомиту тарілку, була в неї і ще одна позитивна, а може, й негативна риса (це, як подивитися). Коли на кухні залишалася “нічийна” каструля або чорна, як чавун, пательня, Колосовська приносила її в кімнату і шкребла до блиску, приказуючи: “Ніякий дідько її тепер не впізнає”. Дякуючи Алі, у нас завжди водився посуд, віник і навіть праска. Усе це ми радо позичали сусідам. От і судіть: хто ми в порівнянні з Колосовською? Тюті та й годі!

Взяти хоча б Тетяну Віяр, нашу молдаваночку. Вона, здається, увесь час тільки й спала. Як вона примудрялася складати сесії, ніхто не догадувався. Про неї однокурсники навіть частівку склали і опублікували у стіннівці:

На Тетяну поговір,

що Тетяна вмерла.

Лежить собі в гуртожитку

й ноги задерла.

Тетяна, почувши це, прокидалася, цвяхом накручувала гривку і їхала на факультет. Демонстративно зривала стіннівку, тицяла дулі комсоргові, цитувала однокурсника поета Федю, який у передмові до власної книжки писав: “Як порядний письменник, встаю пізно. Причина одна: вчимося у другу зміну”.

А от Зоя Михайленко, на відміну від Тані, жила за принципом: “Немає науки без муки”. На лекціях усе сумлінно конспектувала, у читальні й у гуртожитку вдень і вночі читала, читала і прочитане конспектувала…

Третя, Клава Доцик, бігала то на хор, то на “Веснянку”, перебігала з секції на секцію: з греблі на художню гімнастику. Та найбільше часу марнувала на різного роду зборах, суботниках… Усе це давно минуло, але як добре, що воно було.

Читать далее
Добавить отзыв