Ялинка

Жанр: Украинская литература

Правообладатель: Bookland Classic

Дата первой публикации: 2012

Описание:

Михайло Коцюбинський є визнаним майстром імпресіонізму в українській літературі. Це його оповідання є прикладом саме цього стилю. Оповідання та нариси Михайла Коцюбинського дають репрезентативний спектр таланту письменника.  В оповіданні «Ялинка» Михайло Коцюбинський звертається до теми дитини. Зрубана перед святом улюблена ялинка стає непоганим приводом замислитися про випадок і закономірність, про життя і смерть.

Михайло Михайлович Коцюбинський

Ялинка

 

 

I

 

Настав святий вечiр.

В Якимовiй хатi кипiла робота. В печi трiщав вогонь та сичав борщ. Олена, мати Василькова, крутила голубцi на вечерю. Василько сидiв долi та м’яв мак до кутi. Васильковi було лiт дванадцять. Вiн був найстарший у сiм’ї. Василько м’яв мак i все поглядав то на двох сестричок, що гралися з котом, то на батька, що сидiв на полу, схиливши голову.

«Чого батько журяться? — думав вiн. — Чи того, що нездужають, чи того, що нема грошей викупити вiд шевця маминi чоботи?»

Рипнули дверi. В хату увiйшов якийсь чоловiк.

— Добридень вам, — удався вiн до Якима. — Чи не продали б ви, чоловiче, тiєї ялинки, що росте у вашiм садочку? Пани послали мене знайти дiтям ялинку на святий вечiр; я вже другий день шукаю i не можу знайти гарної…

Яким помовчав.

— А що б ви дали? — спитав вiн перегодом.

— Та вже не будемо торгуватись… Кажiть цiну…

— Три карбованцi дасте, — вiдповiв Яким.

— Тату, — обiзвався Василько тремтячим голосом, — таж то моя ялинка, ви її подарували менi ще тодi, як мене похвалив учитель.

На блакитнi очi в бiлявого Василька набiгли сльози. Йому жаль стало зеленої стрункої ялинки, що одна звеселяла зимою садок. Батько глянув на сина. Василько замовк, прочитавши в тому поглядi невимовний смуток.

— Добре, я дам три карбованцi, — обiзвався чоловiк, — але мусите приставити ялинку сьогоднi, бо пани ще хотять прибрати її на вечiр.

— А як її приставити, коли я слабий, а хлопець малий ще, — сказав Яким.

Чоловiк глянув на Василька.

— Не так-то вже й малий ваш хлопець… Та й недалечко їхати — годину… Завидна завезе, завидна й поверне…

Яким подумав i махнув рукою.

— Якось воно буде… мiстечко не за горами.

Чоловiк дав завдаток, розказав, куди завезти ялинку, i пiшов.

Яким трохи повеселiшав: за три карбованцi можна було викупити вiд шевця жiнчинi чоботи. Хвалити бога, Олена не ходитиме на свята в подраних чоботях.

Вiн одягся, узяв сокиру й подався в садок. За батьком побiг i Василько.

В садку лежав глибокий снiг. Якимовi ноги, узутi в здоровi чоботи, глибоко поринали в снiг i лишали за собою цiлу низку ямок. Василько то стрибав у тi ямки, то розгортав ногами бiлий пухкий снiг. Чорнi, голi дерева стояли в садку, настовбурчившись замерзлими гiлочками, i, наче мертвi, не ворушилися од вiтру. Пiд деревами, на бiлому, як цукор, снiгу, сiткою лягла тiнь. Аж ось здалеку зеленою глицею заманячила ялинка. Василько з батьком пiдiйшли до ялинки.

Їм обом жаль стало молодого деревця. Струнке, зелене, веселе, воно маяло гiлочками, наче радiло гостям… Яким пiдiйшов ближче, замахнувся сокирою i вдарив по стовбуровi. Ялинка затремтiла вiд низу до вершечка, наче злякалася несподiваного лиха, i кiлька зелених глиць упало на снiг. Яким рубав, а ялинка тремтiла, як у пропасницi. Васильковi здавалось, що вона от-от застогне. Аж ось деревце похилилося, хруснуло i, пiдтяте, впало на снiг… Василько мало не плакав з жалю. Вiн бачив, як батько взяв ялинку за стовбур, закинув на плечi i понiс. Вершечок з ялинки волiкся за батьком i лишав на снiгу довгу, мов стежечка, смужку. Василько глянув на свiжий пеньок, i двi сльозини скотились йому по щiчках. Вiн не мiг бачити того пенька, того мiсця, де за хвилинку перед цим стояла його ялинка, i почав нагортати снiгу на пеньок. Незабаром з-пiд купи снiгу не стало видко пенька.

— Васильку, го-ов! а йди сюди! — гукнув з подвiр’я батько. Василько побiг до батька.

— Лагодь, сину, сани, вiдвезеш ялинку. Та хапайся, сину, бо вже ген-ген з полудня, а треба вернутись завидна… Коли б ще снiгу не було, — казав Яким, удивляючись у край неба, — наче хмара насувається. Не гайся, Васильку, не гайся, бо нерано…

На стареньких санях лежала вже ялинка. Василько почав лагодитись у дорогу. Вiн запрiг коней, удяг кожушину i виїхав з двору.

 

Читать далее
Добавить отзыв