Скарб

Описание:

В оповіданні «Скарб» Олекса Стороженко міркує на вічні екзистенцій ні теми. Відповідальність за свої вчинки, дія та бездіяльність, особистісний вибір і межі людського щастя. В центрі тексту постає доволі абсурдний персонаж Павлусь, якому завжди щастить. Олекса Стороженко пропонує читачеві поміркувати, чи є таке щастя справжнім щастям. 

Олекса Стороженко

Скарб

Був собі чоловік та жінка. Були вони люди заможненькі, усього в їх доволі: і поля, і скотинки, і худоби, і хата просто­ра з садочком і левадою. Послав їм Господь на втіху одного тільки синка — Павлусем звали. Та вже ж і шанували, і пе­стували вони того одинчика! Не так батько, як мати. І що то вже за мати була! Між матірками — навдивовижу мати! Вже Павлусь був чималий пахолок, а вона ще возилася з ним, як з маненькою дитинкою.


Було, власними руками годує Його, а він, телепень, тільки глита та, як той пуцьвірінок, знов рот роззявлює. Усю зиму й осінь з хати не випустить. «Не ходи, синку, — каже, — холодно, змерзнеш, та ще, крий Боже, за­недужаєш, то я й умру, не діжду, поки ти й одужаєш». При­йде весна або літо — знов не пуска: «Не ходи, синку: душ­но, сонце напече головку, голова болітиме». Цілісінький рік не дасть йому порога переступити, хіба у неділю поведе до церкви, та за ним і не молиться, та обома руками за його й держиться, щоб хто не то що штовхнув, а й не доторкнув­ся б.


Деколи, як обридне йому стояти, то такий галас підійме на всю церкву, буцім з його чортяка лика дере. «Ходім, ма­мо, додому, — хлипа, — їсти хочу!» То мати і веде його додо­му, не діждавшись кінця служби і благословенія. Як кладе його спати, то сама і стеле, і роздягає, і хрестить, і ще й кот­ка співає, неначе над годовичком. Часом батько, дивлячись на се юродство, стане гримати на жінку і похвалятись, що він Павлуся віддасть у школу до дяка аж у друге село. Так куди!.. І не кажи... Така з неї добра і покірна жінка, а як ді­йде діло до її Павлуся, то як скажена стане: і очі витріщить, і запіниться, і за ніж хапається; крий Боже, що виробляє!.. Кажу ж вам, що й між матерями навдивовижу була мати.


Доріс Павлусь до парубка. Так його вигнало та розперло, такий став гладкий та опецькуватий! Пика широка та одутлувата, як у того салогуба, а руки білі та ніжні, як у панноч­ки. Та од чого б їм і пошерхнуть? Зроду не то щоб ціп або косу у руках подержав, — не взявся й за лопату, щоб одгребти сніг од порога, або за віник, щоб вимести хату. Було, ста­рий і стане доказувать жінці:


— На яку радість ми його вигодували? Який з його хазяїн буде? Що з ним станеться, як ми помремо?.. Останеться він на світі, мов сліпий без поводатаря!


— Е, чоловіче, — одкаже жінка, — як Бог милосердний по­шле йому щастя, то без нас житиме ще лучче, як теперечки!


Уже Павлусеві минув і двадцятий, вже б він і на вечор­ниці пішов, так мати не пуска.


— Не ходи туди, синку, — каже, — на вечорницях збира­ються самі п'яниці та розбишаки; там тебе обидять, віку тобі збавлять. Почекай трошки — я сама знайду тобі дівчину, са­му найкращу на всьому світі, саму роботящу, вона буде тебе і годувать, і зодягать, і доглядать, як рідна мати.


Так не привів же їй Бог оженити сина. Раз вночі розве­редувавсь Павлусь, як на живіт кричить: «Меду та й меду!» У старих на ту пору не було меду. Що тут на світі робити?.. Устала мати, накинула на себе свитину, не схотіла будить наймичку і сама метнулась по селу шукати того меду. А на той час піднялась фуга, що не то що уночі, а вдень не поба­чила б світу Божого.


Бігала, сердешна, бігала од хати до ха­ти (у кого й є, та каже нема: не хочеться уставать) та якось уже випросила у попа. За один цільничок обіцяла бузівка по­дарувати. Трохи не замерзла, та таки принесла, і що ж?.. Павлусеві вже не до меду; заснув манесенький — ніяк його і не розбуркаєш. Так через той-то мед занедужала небога та й вмерла. За нею вслід і батько ноги простяг, а наш Павлусь і не схаменувся, як зоставсь круглим сиротою.


Що ж з ним сталось?.. Правду казала мати: «Як Бог ми­лосердний пошле йому щастя, то без батька і без матері жи­тиме ще лучче, як за їх». У покійників, — звісно, як у замож­них хазяїнів, — був наймит і наймичка. Наймит — парубок ще молодий, працьовитий, непитущий, а наймичка — теж чесного роду, осталась бідною сиротою, і покійниця прийня­ла її до себе, як рідну дитину. За Павлусем і їм добре жи­лось; було чим-небудь йому угодють, то стара і дякує, і гро­шей їм дає, і добру одежу, а часом за наймита скотину у по­ле вижене, а за наймичку хату вимете і води принесе.


Отож як умирала стара, то благословила наймита з наймичкою по­братись, наділила їх худобою і аж руки їм цілувала та проси­ла, щоб вони не обижали її Павлуся, доглядали б його і бу­ли йому рідним батьком і матір'ю, а вже вона на тім світі бу­де благати Господа, щоб він, милосердний, послав їм усяко­го щастя і талану.


Отож після смерті старих наймит оженився з наймичкою і стали собі господарювати. Щастя, як горох з мішка, так і сиплеться на нашого Павлуся, і урожай у його луччий, як у других, і корів нема ялових. Накупили волів і послали кілька хур у Крим за сіллю, на Дін за рибою, построїли шинок із лавкою та й годують скриню карбованцями, як свиню горохом. Кругом у сусідів талій давить скотину, а у Павлуся, як на сміх, хоч би один тобі віл іздох.


Раз наймит піймав у садочку ройка, так з того одного роз­роїлось колодок з тридцять. Наймичка доглядала Павлуся, як рідна мати: і годує його, і голову йому змиє, і розчеше, і одягає, й роздягає, і стеле, так йому у вічі й дивиться: дум­ку його відгадує, бо Павлусь за ввесь день і пари з рота не пустить; хоч би часом чого і схотів, вже не попросить: якось йому і слово важко вимовити. Тільки йому й робити, що ці­лісінький день їсть (а лопав здорово) та спить.


Було, проки­неться вранці — зараз наймичка і ставить перед його душею жарену курку, або качку, або повнісіньку макітру вареників з сметаною; їсть неборак, аж за ушима лящить. Не вспіла наймичка його утерти, а він уже й уклався спати. Поспить на перині, лізе на піч поспати ще у просі. Пообідає і знов куня; коли зимою, то знов у просо, а коли літом, то вийде у садок, ляже під грушею, а часом, глянувши угору, трошки й розсердиться:

Читать далее
Добавить отзыв