Подарунок на іменини

Описание:

Оповідання містить роздуми про законність і гуманність смертної кари. За сюжетом батько дарує своєму сину на іменини можливість піти і на власні очі побачити страту через повішення.   Це дорослішання чи побутовий садизм? Реалістична підготовка до майбутнього життя чи жорстокість і знущання над дитячою психікою? Як подібний досвід вплине на маленьку людину? Читайте в оповіданні. 

Михайло Коцюбинський

Подарунок на іменини

 

 

Карпо Петрович Зайчик, околодочний надзиратель, вернувся нарештi з служби додому. Фу-ти! Ну-ти!.. Вiн був голоден i злий. Скрипiв чобiтьми, гримав дверима. Базарнi лайки i гармидер участка ще клекотiли у ньому, сердито ворушили губи i квадратове лице, налили кров’ю кулак, ще важчий од грубого персня. Ввiйшов у свiтлицю, ляснув по-офiцерськи лакерованим чоботом в чобiт i з досадою кинув картуз на вiкно. Але од того руху пiдскочив на лутцi жiнчин беззубий гребiнь i легкий, збитий жмуток брудного волосся вчепився до рукава.

— Фу-ти! Бардачнi звички!..

Сухий, гарячий, весь в поросi, день вже гас за вiкном. На столi каламутне бiлiли двi порожнi тарiлки, а перекинута ложка ловила у себе червоний вiдблиск заходу.

— Сусанна!

— Несу! — обiзвався з глибин десь низький, осиплий голос.

Карпо Петрович примостився за столом i розщiбнув мундир. Йому було душно. Суконний комiр тер шию, а кiтель ще й досi перуть!.. Вони пе-еруть!.. I ледве стримавсь од грубої лайки. Нетерпляче пощипував хлiб i жував, сопучи носом. Лакерованi чоботи дрiбно скрипiли пiд столом. У дверях з’явилась Сусанна. Прикриваючи парою страви вид, м’який i бiлий, як з сирового тiста, вона проплила од порога до столу, мов лiтня хмара, в своїх муслiнах, по яких лiзли урозтiч якiсь безглуздi лапатi квiтки.

— Мусила грiти… все прохололо…

— А ти б не розкидала своєї куделi по всiх кутках… 

Сусанна зробила великi очi.

— Де?

Карпо Петрович одiгнув палець, ткнув ним назад себе, в вiкно, й застиг у гнiву вирячкуватих очей та червоного кулака.

— Бардачнi звички!..

— Цс… — цикнула жiнка на нього, — там Доря.

Карпо Петрович скоса поглянув на щiлку в дверях, звiдки пробивалося свiтло, i тепер тiльки почув дзвiнкий хлоп’ячий голос, який безперестанку спiвав:

— Сiм раз по вiсiм — п’ятдесят шiсть… сiм раз по вiсiм — п’ятдесят шiсть.

Се його заспокоїло зразу. Нахиливсь над тарiлкою i потиху почав сьорбати юшку, обводячи iнколи оком свiтлицю.

В кутку, пiд образами, блимала мертво лампадка, з етажерки звисало новеньке гiмназичне пальто, ловлячи в гудзики гострi червонi блiки.

Хiба завтра недiля? Фу-ти, ну-ти! Як вiн забув? Завтра ж Доринi iменини…

Сусанна, вип’явши зад у великих лапатих квiтках, збирала з помосту своє волосся.

Бардачнi звички!.. Згадав! Ну, i була в бурдеї, але потому вони законно звiнчались. Хiба з неї не вiрна жiнка? Раз, правда… Та коли б не вона, коли б не пiшла на нiч до полiцмейстера, кис би й досi в писарчуках… А тепер — надзиратель. Дорю в гiмназiї учать, i сама казначейша у них буває…

Кров заливала Сусаннi шию, i тiльки зморшки на шиї бiлiли, як крейдянi.

Вона сердито вийшла з кiмнати.

Карпо Петрович жував i в задумi м’яко тарабанив пучками в стiл.

— Доря!

Доря став на порозi, сiрий й незграбний у своїх довгих, аж до пiдлоги, гiмназичних штанах, а батько дивився на його ноги, негнучкi й грубi, як в слоненяти.

— Тебе сьогоднi питали?

— З географiї п’ять.

— А ти часом не того… не бре-бре?

Доря ображено чмихнув i пiдняв вгору бiластi чубки.

Читать далее
Добавить отзыв