Ритуал

Жанр: Фэнтези, Художественная литература

Правообладатель: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА

Дата первой публикации: 2011

Описание:

Перше кохання і перша зрада. Як зрозуміти, де добро, а де зло, якщо добро викликає жах, а зло приваблює красою? «Ритуал» — один з найперших, найсильніших і найпопулярніших творів знаменитого подружжя Марини та Сергія Дяченків, визнаних найкращими фантастами Європи.

Анотація

Перше кохання і перша зрада. Як зрозуміти, де добро, а де зло, якщо добро викликає жах, а зло приваблює красою? «Ритуал» — один з найперших, найсильніших і найпопулярніших творів знаменитого подружжя Марини та Сергія Дяченків, визнаних найкращими фантастами Європи.


Маріна та Сергій Дяченки

Ритуал

 

 

 

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Пломінь солодкий гортань розпирає.

Немов ненароком зронений келих,

Земля вислизає.

Арм — Анн

 

Його кроки дзвінко відлунювали в тиші, довго металися коридорами, вдаряючись об невидимі в темряві стіни.

Потім звук став глухіший — на лиці він відчув майже невловний подув затхлого вітерцю, і прискорив ходу.

Стіни розступилися. Світло вже до них не досягало, хоч смолоскип горів рівно і яскраво. Склепінчаста стеля теж губилася в пітьмі.

Він бував тут незліченну кількість разів. Звідкіля ж воно знову, це нав’язливе відчуття чиєїсь присутності? Хіба не поглинула земля тих, чиї імена викарбувані тут, на цьому камені?

Смолоскип вихопив з темряви неправильної форми колону — важку, присадкувату. Поверхня її, здавалося, була вкрита вигадливим плетивом мережива.

Як знає листок на дереві, коли вириватися з бруньки? Коли повертатися до сонця, змінювати колір? падати під ноги людям? Хіба найостанніший листок не продовжує гілочку, не продовжує гілки, не продовжує стовбура; хіба найостанніший листочок — не посланець коріння, яке й бачити може не всяк?

Він провів рукою по древніх письменах, що вздовж і впоперек зорали камінь.

«І заволав могутній Сам-Ар, скликаючи союзників на поміч, і ревіння його було, як голос хворого неба, і були слова його гіркі, як отруєна мідь. Скликав він під своє крило дітей своїх, і небожів, і всіх родичів, що носили вогонь… І була велика битва, і полягли під ударами Юкки діти його. І небожі, і родичі горіли у вогні… Озирнувся Сам-Ар і побачив, як страхітливий Юкка знову здіймається з води… І зійшлися вони в бою, і сонце від жаху закрило свій лик, і зорі втікали пріч, і обпалений вітер ослаб і повалився на землю… Непереможний був Сам-Ар, і вже перемагав він, та Юкка, нехай одійде в непам’ять його прокляте ім’я, вислизнув підло й зашморгнув Сам-Ара у петлі свої, і затяг у безодню, і загасив полум’я його, і обеззброїв його. Так загинув могутній Сам-Ар, і пам’ятайте, нащадки, чия кров живить вас…»

Читалося нелегко — текст подекуди зітерся, обсипався, хоч багато століть не торкалися його ні сонце, ні дощ, ані вітер.

Треба наважитись, утомлено подумав він. Уже час. Треба зважитись — і те, що мало здійснитися, нехай здійсниться. «Чия кров живить вас…»

Він обійшов присадкувату колону довкола. На іншому її боці був викарбуваний малюнок — величезний, прекрасно збережений: били морські хвилі, здіймалася з глибин огидна, страхітлива потвора, а над нею ширяв у небі вогнедихий дракон.

«Чия кров живить вас…»

Треба зважитись. Конче. Це ж бо тільки ритуал — обтяжливий, але цілком безневинний. Ритуал та й годі.

Крізь темряву він пройшов до іншої колони, такої ж масивної і безформної. Підніс угору смолоскип, вдивляючись у знаки, символи, уривки текстів…

«Дні… заживе слави… спустошує… ім’я Лір-Іра, сина Нур-Арового, онука… процвітання його промислу…».

Процвітання…

Зворотній шлях він пройшов рішуче, навіть поспіхом. Переходи замку він знав ще з колиски. При потребі міг би обійтися й без смолоскипа — світло було йому необхідне лише для того, щоб розгледіти викарбувані на камені письмена.

У просторій запилюженій кімнаті, де вузьке віконце знехотя цідило сіре світло, він загасив смолоскип і підійшов до великого надтріснутого дзеркала.

Треба зважуватись.

З глибин пам’яті війнуло солодким запахом квітів, потемніло в очах, пружною хвилею накотила нудота, і тільки відчайдушним вольовим зусиллям він зумів себе опанувати.

Клята слабкість…

Він провів рукою по тьмяній дзеркальній поверхні, стираючи товстий шар пилу.

З померхлої глибини на нього глянув вузьколиций темноволосий чоловік, невисокий, худорлявий, чимось пригнічений і приголомшений.

Читать далее
Добавить отзыв