Симон Петлюра

Жанр: История, История Украины, Человек и общество, Публицистика, Политика, Люди, Биографии

Правообладатель: Фоліо

Дата первой публикации: 2015

Описание:

Симон Петлюра (1879—1926) — український державний, військовий та політичний діяч, головний отаман військ УНР, голова директорії УНР. Був патріотом, відданим ідеї самостійності України. Радянська пропаганда намагалася всіляко дискредитувати його постать. Ця книга — спроба з’ясувати, яким насправді було життя Симона Петлюри.

Анотація

Симон Петлюра (1879—1926) — український державний, військовий та політичний діяч, головний отаман військ УНР, голова директорії УНР. Був патріотом, відданим ідеї самостійності України. Радянська пропаганда намагалася всіляко дискредитувати його постать. Ця книга — спроба з’ясувати, яким насправді було життя Симона Петлюри.

Віктор Анатолійович Савченко

Симон Петлюра

Для багатьох людей в Україні ім’я Симона Петлюри стало синонімом таких понять, як «патріотизм», «національна гідність», «боротьба за незалежність»... Петлюра став більше фактором сучасності, ніж історії. У його імені — квінтесенція політичних програм сучасних партій, ставлення до його пам’яті багато в чому визначає ставлення українця до своєї державності.

* * *

На околиці Полтави, за півтора кілометра від поля Пол­тавської битви і за 700 метрів від центральної площі міста, стояла сільського вигляду хатинка полтавського обивателя, візника Василя Павловича Петлюри. Звівши будинок на чотири кімнати, Василь Петлюра одружився із полтавкою Ольгою Марченко та створив сім’ю, у якій було четверо синів (згодом — усі семінаристи) — Федір, Іван (помер у 1900 році), Семен, Олександр — і п’ять доньок: Єфросинія, Тетяна, Мар’яна, Марина, Феодосія (ще троє дітей померло в дитинстві). Справи Василя Петлюри йшли вгору — він став власником візницького підприємства на шість пар коней, кілька разів його обирали судовим засідателем Полтавського повіту.

Семен (інше написання — Симон) Петлюра народився 10 (23) травня 1879 року. У тринадцять років він вступив до церковної дворічної школи, потім, закінчивши духовне училище, став семінаристом. Полтавський семінарист Семен Петлюра не тільки захоплено читав заборонену політичну літературу, але й у 19 років вступив до таємної студентської «Української громади», через що його й узяла на облік поліція. У справі С. Петлюри були його прикмети: «зріст — 166 см, середня статура, зовнішність інтелігентна, серйозна, має звичку виставляти ліву ногу вперед і тримати руки перед собою; волосся на голові світло-русяве, довге, пряме, проділ із правого боку, брови й вуса русяві, борода рідка, рудувата, очі сірі, великі, короткозорий; за вечірнього освітлення читає в окулярах; череп правильний, круглий, чоло рівне й широке, ніс прямий, обличчя видовжене...» Можна сказати: юнак «без особливих прикмет». Перед нами образ типового молодого різночинця кінця ХІХ — початку ХХ століття. Тоді можлива небезпека від нього безкрайній Російській державі видавалася мінімальною...

Але навесні 1900 року Семен вступає до підпільної анти­державної організації — Революційної української партії (РУП). Партія була молодою, 90 % її членів становили студенти й семінаристи. Демократія, конституція, нація, республіка, рівність, свобода, переділ землі, автономія України — гасла епохи стали їхньою метою. Семінаристська «громада» Полтави відразу ж рекрутувала до РУП двадцять юнаків, серед яких був і Симон.

У січні 1901 року до Полтави приїхав основоположник української національної музики, композитор і громадський діяч Микола Лисенко. Виступи хору Лисенка були своєрідною агітацією, українською фрондою. Семінаристи, без дозволу керівництва, запросили композитора до актової зали свого навчального закладу послухати, як їхній хор виконуватиме його — Лисенка — заборонену кантату «Б’ють пороги»; диригувати мав Петлюра. Семен любив театр, грав у семінарських виставах, керував хором, пробував писати п’єси. Він підготував і вступну промову на честь композитора. Розгніваний самоправством, ректор семінарії накинувся на Лисенка з докорами за «підбурювання до розбещення юнацтва». На захист композитора став Петлюра, через що його виключили із семінарії в липні 1901 року з «вовчим білетом». Дорога до подальшої освіти для Симона була закрита. Залишався прямий шлях — у революцію... Невдовзі Петлюра став делегатом Всеукраїнського студентського з’їзду, що напівпідпільно відбувся в Полтаві.

У березні 1902 року почався бунт у селах Полтавської губернії. Селяни громили маєтки і склади поміщиків, самочинно заорювали поміщицьку землю. Петлюра як партійний агітатор від РУП виїхав до села Решетилівка, сподіваючись підняти селян на революцію. Але вже за місяць заворушення були жорстоко придушені владою й поліція стала затримувати «підбурювачів». Разом зі своїм приятелем Прокопом Понятенком Петлюра втік із Полтавщини на Кубань, до україномовної станиці Смоленської. Попрацювавши там учителем початкової школи, Симон переїхав до Катеринодара (тепер — Краснодар), де влаштувався вчителем у початкове міське училище. Але жандармське управління отримало компрометуючі матеріали про політичну неблагонадійність Петлюри, після чого його звільнили із забороною викладати в будь-яких на­вчальних закладах.

Захоплення історією привело Петлюру на засідання «Товариства любителів вивчення Кубанської області», де його помітив дослідник козацької історії, письменник Федір Щербина, якому кубанський отаман доручив створити комісію з вивчення архівів і написати історію Кубанського козачого війська. Людей, які пишуть, на Кубані тоді було небагато, і Щербина запросив Петлюру до свого «наукового колективу». Симон опрацьовував старовинний архів Кубанського війська, що його становили 200 тис. тек, у яких було до 200 млн сторінок. Незабаром на світ з’явилися три томи історії Кубанського війська, кожен обсягом по тисячі сторінок.

Пристрасть до писання в Симона Петлюри посилилася після того, як у 1902 році у Львові в «Літературно-науковому віснику» вийшла його перша стаття, присвячена стану народної освіти й медицини на Полтавщині. Невдовзі там же з’явилася його стаття про народну освіту в Росії. У роки «кубанської еміграції» Петлюра друкувався в місцевих газетах, у часописі «Київська старовина». Та не лише журналістика цікавила Симона.

У 1903 році Петлюра став одним із засновників підпільної «Чорноморської вільної громади» (філії РУП у Катеринодарі). Під час обшуку на його квартирі знайшли гектограф і виявили, що на ньому друкувалися революційні листівки. Понад місяць Петлюра перебував у Катеринодарській в’язниці, після чого був випущений на поруки до суду, під велику грошову заставу, що дозволило йому втекти з Кубані до Києва, а звідти і за кордон. Отже, у листопаді 1904 року Симон перетнув кордон між Російською імперією та Австро-Угорщиною й опинився у Львові.

За місяць по тому там же, у Львові, на надзвичайній конференції РУП відбувся розкол. Прибічники злиття з російською меншовицькою партією, переважно члени закордонного комітету, залишили конференцію, відмовившись від союзу з «незалежними» й від поділу партійного майна. До «незалежних» (до яких приєднався С. Петлюра) перейшли партійна каса, архів, бібліотека, склад літератури. Петлюра почав редагувати партійні видання «Праця» і «Селянин». Він і далі друкувався в ліберальних «Літературно-науковому віснику» та «Записках Наукового товариства імені Т. Шевченка», спілкувався з живим класиком української літератури Іваном Франком, із лідером лібералів Михайлом Грушевським, намагався налагодити дружні взаємини з діячами різних груп українського руху. Багато дали йому і 90-годинні курси у львівському підпільному Українському університеті.

У січні 1905 року в Росії почалася революція, і Петлюра як представник зарубіжного центру нелегально приїхав до Лівобережної України на конференцію РУП. Коли в Російській імперії проголосили політичну амністію, Симон повернувся зі «львівської еміграції». На другому з’їзді РУП (Київ—Полтава, грудень 1905 р.) переважна частина партійців створила Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), прийнявши нову марксистську програму. Петлюру обрали членом Центрального Комітету (ЦК) УСДРП.

У січні 1906 року Симон, повернувшись до Львова, брав участь у ІІ з’їзді Соціал-демократичної партії Галичини. Незабаром, як «професійний партієць», разом із Поршем і Понятенком Петлюра виїхав до Петербурга. Саме ця партійна трійця зайнялася редагуванням українського видання в Петербурзі — щомісячника «Вільна Україна». Улітку 1906 року було вирішено закрити видання й повернути групу редакторів до Києва. Петлюра, як член ЦК, посів одне із провідних місць у київській організації УСДРП, намагався вести пропагандистську роботу серед працівників київських заводів. Під час виборів до ІІ Державної Думи його кандидатуру виставили в партійному списку. Але необхідно було заробляти «на хліб». За рекомендацією М. Грушевського Симона взяли на посаду відповідального секретаря щоденної газети «Рада», яку видавав меценат Є. Чекаленко. Ця газета фактично була органом нечисленної, але економічно впливової Української радикально-демократичної партії. У 1908 році ця партія еволюціонувала в Товариство українських поступовців (ТУП). Працюючи в поміркованій «Раді», Петлюра одночасно вів театральний розділ у часописі «Україна» й був редактором соціал-демо­кратичного тижневика «Слово», з яким, як із «екстремістським виданням», гостро полемізувала «Рада». На той час Симон спеціалізувався на театральних і літературних оглядах.

У березні 1907 року Петлюри не виявилося серед делегатів чергового з’їзду УСДРП, не було його й переобрано до ЦК УСДРП. З осені 1907 року, після того, як Симона позбавили роботи в «Раді», зникло основне джерело його прибутків. Тимчасово він улаштувався на роботу клерком до Київської міської управи, але досить швидко, як політично неблагонадійному суб’єктові, йому вказали на двері.

Бідність, безробіття й розчарування в «партійності» привели Петлюру до того, що з літа 1908 року він відійшов від партійних справ і лише формально був у лавах УСДРП. Революція не виправдала юнацьких сподівань, не зробила його щасливішим... На нього чекала доля маргінала чи бідного дрібного чиновника. Він знову почав думати про вступ до університету, але на навчання не було грошей. У вересні 1908 року він був змушений залишити Київ і переселитися до Петербурга, де працював молодшим бухгалтером транспортного товариства, а пізніше — бухгалтером чайної фірми.

Самотність привела Симона до осередку земляків — українських «прибульців» у Петербурзі. Студенти-українці створили у столиці групу УСДРП, Українське земляцтво, «Молоду громаду», «Український клуб». Петлюра майже відійшов від політики, завів широкі знайомства серед буржуазних прошарків лібералів, серед земляцтва, громади і продовжив писати для столичних видань.

Буваючи у відрядженнях у Москві, Симон відвідував «вечірки» місцевого українського земляцтва, де познайомився зі студенткою університету Ольгою Опанасівною Більською, яка приїхала до Москви з Полтавщини. Їх роман перетворився на громадянський шлюб, а в жовтні 1911 року в них народилася донька Леся. Правда, повінчалися Симон і Ольга лише в 1915 році.

Восени 1911 року Петлюра переїхав до Москви, де влаштувався бухгалтером у страховому товаристві «Росія». Разом зі своїм приятелем О. Саліковським Симон став редагувати щомісячний часопис «Украинская жизнь», що виходив із 1912 року російською мовою. Метою цього журналу було єднання українців ліберального, автономістського напрямку з російською демократією. Редагування забирало стільки часу, що Петлюра незабаром покинув місце бухгалтера й почав жити прибутками від журналістики.

У серпні 1914 року почалася Перша світова війна. Сучасники тоді ще не підозрювали, що вона зруйнує налагоджений століттями побут і сколихне Росію. «Украинская жизнь» проголосила декларацію про підтримку українцями російського народу в його війні проти Австро-Угорської та Німецької імперій. Петлюра закликав співвітчизників захистити спільний дім, вимагав не судити про українців як про «зрадників австрійського спрямування», указуючи на те, що переважна більшість його одноплемінників непричетна до «австрійської інтриги». У ті роки Симон друкувався в історичному виданні «Голос минулого», видав брошуру про творчість Івана ­Франка.

Аби зрозуміти діяння, думки та бажання, характерні в ті роки для Симона Петлюри, необхідно зазирнути до сховища його душі, ознайомитися з маловідомим аспектом його життя — захопленням масонством. Потрапити до кола масонів Симон міг у проміжку між 1906 і 1911 роками, коли опинився в редакції газети «Рада», якою керували масони Є. Чекаленко, М. Грушевський і С. Єфремов. Та можливо, що масонська ініціація Петлюри відбулася аж тільки в Петербурзі. Основний контингент масонських лож становили промисловці, банкіри, адвокати, журналісти, професори, громадсько-політичні діячі, земці. Так, наприклад, лідером київського масонства був барон Федір Штайнгель — промисловець, мільйонер, член Дер­жавної Думи й одночасно член Верховної масонської ради, глава ложі й керівник Малої масонської провінції.

Значну частину масонів складали кадети й українські по­ступовці з ТУП, що стало з 1917 року партією соціалістів-федералістів. Обмеження в політичному аспекті під час вступу до масонських лож стосувалися тільки більшовиків і членів чорносотенних організацій. Грошові потоки й політичний вплив масони прагнули перехопити за допомогою підзвітного їм «Земгору» — Земського союзу разом із Союзом міст[1]. Контроль над діяльністю українських лож у 1913—1916 роках здійснював відомий О. Керенський. М. Грушевський писав: «Масонська організація працювала широко, вона проводила свій давно прийнятий тактичний план за будь-яких політичних можливостей використовувати свої зв’язки та просувати своїх людей на впливові посади. Заміщення вищих позицій — і столичних, і київських... стояло в очевидному зв’язку з масонською організацією...» Масонський Конвент 1916 року мав на меті здійснити революцію в Росії. Було розподілено основні портфелі в майбутньому революційному уряді, у столичній та місцевій адміністраціях.

Був серед київських лож і капітул «Нарцис» — «для робіт 4—6 ступенів містичного ордену мартіністів-розенкрейцерів», членами якого були генерал П. Скоропадський і адвокат С. Моркотун.

Масонські зв’язки вивели Петлюру на новий, елітарний рівень спілкування: тепер його можна було побачити в товаристві відомих професорів, адвокатів, публіцистів — «властителів дум». Професор Московського університету, академік філології Федір Корш напророчив Симонові «політичну славу», заявивши одного разу, що той, ні мало ні багато, «із породи вождів». У 1915 році Петлюра був мобілізований на військову службу й отримав добре оплачувану посаду — помічника головного інтенданта фронтових постачань продовольства від «Земгору» на Західному фронті. Симон оселився в Мінську на постійне проживання й викликав із Москви свою сім’ю.

* * *

Революція — непередбачувана стихія — ударила відразу, усією потужністю, не залишаючи іншого вибору й інших «ходів». Почавшись у лютому 1917-го, вона стала справжнім «карнавалом свободи». Усе починалося з усенародного підйому, єднання, свята, весни. На якийсь час люди перестали замислюватися про війну, нестатки, інфляцію, експлуатацію...

Події в Петербурзі: імператорове зречення престолу, формування Тимчасового уряду й нової адміністрації — цілковито захопили уяву Симона Петлюри. Він хотів бути там, де «робиться історія». У березні 1917-го солдати-українці Західного фронту обрали Петлюру главою Українського військового революційного комітету Західного фронту. Відтоді він їздить по фронтових частинах не тільки як чиновник «Земгору», але і як агітатор та пропагандист українського соціалізму. Як делегат від Західного фронту в травні 1917 року Симон бере участь у I Всеукраїнському військовому з’їзді, що відбувся у Києві.

Тоді ж, у березні 1917-го, у Києві повністю змінилася місцева влада. Старих державних чиновників усунули від керівни­цтва, а вищою владою на Київщині став губернський комісар, представник Тимчасового уряду М. Суковкін, заступником якого був приятель Петлюри Дмитро Дорошенко. Крім того, політичну владу в Києві мав також і виконком громадських організацій — цивільний комітет із 12 представників різних установ.

Окрім цієї офіційної влади в Києві склалася група національної еліти (контреліти), яка висловила свої претензії на автономну владу в місті. 7 березня відбулися збори українських політичних і громадських організацій, де було проголошено про створення Центральної Ради — координаційного центру українських політичних і громадських організацій. Уже за два тижні після свого виникнення Центральна Рада стала заявляти свої права на управління Україною як автономною частиною «революційної Росії». Хоча головою Центральної Ради було вибрано прогресиста Михайла Грушевського, українські соціал-демократи змогли посісти в ній провідне місце.

Еліту Центральної Ради формували за політизованими озна­ками «свідомих українців», що підміняли етнічне поняття «українець» політичними настановами. Володимир Винниченко писав, що «все українство» можна розділити на три групи: «малоросів», які повністю русифікувались і «пропали» для «української справи»; «хохлів», що зберегли тільки зовнішні ознаки українського народу; і «свідомих українців», які не тільки зберегли мову та ознаки українства, але й брали участь у політичній боротьбі на боці соціалістичних партій. Принципами формування нової еліти зі «свідомих українців» стали: українське походження (бажано з третього прошарку), інтелігентна професія, партійна належність до однієї з українських партій (УСДРП, УПСР[2], УПСФ[3], УПСС[4]), знання української мови. Відтак українські масони розподілили між собою найважливіші посади, що залишилися від «старого режиму»: комісаром Києва став К. Василенко, командувачем Київським військовим округом — К. Обєручев, керівником Київської судової палати — С. Чебаков (Чабаков).

Українська інтелігенція йшла шляхом монополізації влади, прагнучи подати себе єдиним виразником сподівань українського народу, але такі грандіозні завдання були їй не під силу. Українські політики за «радикальністю» поступалися більшовикам. Вони так і не змогли привернути на свій бік робітничий клас. У цьому їм заважала передусім русифікованість міського населення в Україні й сильний вплив на робітників із боку меншовиків та більшовиків.

Лідери Центральної Ради, а також українських есдеків, есерів, федералістів (у тому числі Петлюра, Винниченко, Грушевський) вважали, що Україна ще не готова до самостійного державного існування, що необхідно виступати тільки за автономію України у складі Федеративної Російської республіки. Сам Петлюра тоді вважав себе переконаним соціалістом, прихильником Тимчасового уряду та продовження світової війни «заради оборони революційної Вітчизни».

Читать далее
Добавить отзыв