Анотація
Нова книга Т. Прохаська — це спроба пояснити передовсім самому собі те, що відбувається поза самим собою. Своєрідна параесеїстика, парапубліцистика. Оскільки тем, які по-справжньому цікавлять автора, обмаль, оскільки речі, які здаються важливими, доводиться в різний спосіб повторювати мало не щодня, тому і назва «Одної і тої самої», себто — «одне і те ж».
Тарас Прохасько
Одної і тої самої
Омерта
1.
Ця країна нагадує бесаги.
Бесаги якогось вічного блукальця, втікача, мандрованого, який все своє носить зі собою, а по дорозі визбирує ще й те, що трапиться, вкидаючи у ті ж бесаги.
Там є все. Трохи їжі, інструменти, теплі шмати, знайдений непотріб, який колись міг би пригодитися, якби трапилася нагода, аби щось могло пригодитися, вирвані сторінки випадкових книжок, якась подоба пістоля-самопалу, родинні реліквії і образки різних святих, щось на продаж, недоторканий запас тютюну і сухарів на випадок цюпи, кілька золотих монет і банкноти різних держав, котрі вже вийшли з обігу.
Багато всякого різного. Бесаги переобтяжені.
Те, що легко взялося на плече, виявилося надто важким, коли дорога довга і нерівна.
Але полегшити ношу годі, шкода хоч щось викинути.
Раз за разом бесаги доводиться перекидати з плеча на плече або перевішувати на тому самому плечі то перед назад, то зад наперед.
Наповнена важким тканина не гризе у плечі, але тягар постійно переважує у якийсь бік. Від швидкої ходи бесаги ритмічно гицкають, б’ються об спину і живіт, збивають дихання. Поскидані у бесаги речі натовкають гострими кутами синці між ребрами.
То, що всередині, також товчеться.
Сирватка з грудки сиру розмиває чорнило на пожовклих документах. Щось розбилося, і з нього розтеклося.
Запахи перемішалися.
Кукурудзянку доведеться струшувати з квасолі.
До того ж дощі, які не стримує тканина, колючі гілки, які зачіпаються і деруть намоклу тканину.
Щось висипається, а залатати нема чим, нема коли, нема чого.
У бесагах є багато всього.
Але знайти те, що потрібно якраз тепер, неможливо. Можна запхати руку і намагатися намацати. Можна витягнути те, що потрапило у руку.
Врешті виявиться, що без чогось такого можна обійтися.
А якщо справді припече, то треба висипати все. Саме так знаходиться необхідне.
Тим часом інше — воно завжди викликає здивування, ніколи не пам’ятав, що є щось таке цікаве — поскидати назад до торби.
Бо у бесагах нема ніяких поличок, шухлядок і переділок, щоби вдалося своє добро якось розсортувати.
Тай нащо, якщо ті бесаги або заберуть розбійники, або вони зотліють поруч з тобою десь під снігом чи на дні провалля, і хтось впізнає твої кості якраз за вцілілим фрагментом витканого узору.
Ця країна подібна на бесаги ще й тому, що слова «бесаги» не знає більшість людей у країні, яка на бесаги подібна.
Українсько-українські словники, якби так хтось до них вдався, доводять пошук значень до того рівня абсурду, який є у цій країні правдою.
«Бесаги, — каже перший, — це подвійна торба». Торбу також не всі зрозуміють.Тому «торба, — прояснює інший, — безвихідне становище (перше значення) або цілковита наркотична залежність».
А ще й подвійна торба.
Ця країна так само подібна на яблуко, повішене на нитку, яке потрібно вкусити без допомоги рук.
І на грушку, під якою лежиш на траві, чекаючи, заки вона сама впаде до рота.
І на все інше, навіть на васервагу.
Шкода лишень, що вона сама не є чимось таким, на що подібна хоча би грушка.
Люблю Архипенка. Він побачив суть своєї країни, яку зумів показати у скульптурі.
По-перше, правдивою формою є не постаті, не фігури, не посудина, а той простір, який між ними. Форма простору між є значнішою. Те, що здається відкритою порожниною, наскрізним отвором, перетворюється завдяки обмеженості сусідніх непритиснених форм у незалежну визначальну форму. Навіть у доторку тіл щось третє, спільне, народжується не через опуклості, а через увігнутість.
Читать далее