Одної і тої самої

Анотація

Нова книга Т. Прохаська — це спроба пояснити передовсім самому собі те, що відбувається поза самим собою. Своєрідна параесеїстика, парапубліцистика. Оскільки тем, які по-справжньому цікавлять автора, обмаль, оскільки речі, які здаються важливими, доводиться в різний спосіб повторювати мало не щодня, тому і назва «Одної і тої самої», себто — «одне і те ж».

Тарас Прохасько

Одної і тої самої

Омерта

1.

Ця країна нагадує бесаги.

Бесаги якогось вічного блукальця, втікача, мандрованого, який все своє носить зі собою, а по дорозі визбирує ще й те, що трапиться, вкидаючи у ті ж бесаги.

Там є все. Трохи їжі, інструменти, теплі шмати, знайдений непотріб, який колись міг би пригодитися, якби трапилася нагода, аби щось могло пригодитися, вирвані сторінки випадкових книжок, якась подоба пістоля-самопалу, родинні реліквії і образки різних святих, щось на продаж, недоторканий запас тютюну і сухарів на випадок цюпи, кілька золотих монет і банкноти різних держав, котрі вже вийшли з обігу.

Багато всякого різного. Бесаги переобтяжені.

Те, що легко взялося на плече, виявилося надто важким, коли дорога довга і нерівна.

Але полегшити ношу годі, шкода хоч щось викинути.

Раз за разом бесаги доводиться перекидати з плеча на плече або перевішувати на тому самому плечі то перед назад, то зад наперед.

Наповнена важким тканина не гризе у плечі, але тягар постійно переважує у якийсь бік. Від швидкої ходи бесаги ритмічно гицкають, б’ються об спину і живіт, збивають дихання. Поскидані у бесаги речі натовкають гострими кутами синці між ребрами.

То, що всередині, також товчеться.

Сирватка з грудки сиру розмиває чорнило на пожовклих документах. Щось розбилося, і з нього розтеклося.

Запахи перемішалися.

Кукурудзянку доведеться струшувати з квасолі.

До того ж дощі, які не стримує тканина, колючі гілки, які зачіпаються і деруть намоклу тканину.

Щось висипається, а залатати нема чим, нема коли, нема чого.

У бесагах є багато всього.

Але знайти те, що потрібно якраз тепер, неможливо. Можна запхати руку і намагатися намацати. Можна витягнути те, що потрапило у руку.

Врешті виявиться, що без чогось такого можна обійтися.

А якщо справді припече, то треба висипати все. Саме так знаходиться необхідне.

Тим часом інше — воно завжди викликає здивування, ніколи не пам’ятав, що є щось таке цікаве — поскидати назад до торби.

Бо у бесагах нема ніяких поличок, шухлядок і переділок, щоби вдалося своє добро якось розсортувати.

Тай нащо, якщо ті бесаги або заберуть розбійники, або вони зотліють поруч з тобою десь під снігом чи на дні провалля, і хтось впізнає твої кості якраз за вцілілим фрагментом витканого узору.

Ця країна подібна на бесаги ще й тому, що слова «бесаги» не знає більшість людей у країні, яка на бесаги подібна.

Українсько-українські словники, якби так хтось до них вдався, доводять пошук значень до того рівня абсурду, який є у цій країні правдою.

«Бесаги, — каже перший, — це подвійна торба». Торбу також не всі зрозуміють.Тому «торба, — прояснює інший, — безвихідне становище (перше значення) або цілковита наркотична залежність».

А ще й подвійна торба.

Ця країна так само подібна на яблуко, повішене на нитку, яке потрібно вкусити без допомоги рук.

І на грушку, під якою лежиш на траві, чекаючи, заки вона сама впаде до рота.

І на все інше, навіть на васервагу.

Шкода лишень, що вона сама не є чимось таким, на що подібна хоча би грушка.

Люблю Архипенка. Він побачив суть своєї країни, яку зумів показати у скульптурі.

По-перше, правдивою формою є не постаті, не фігури, не посудина, а той простір, який між ними. Форма простору між є значнішою. Те, що здається відкритою порожниною, наскрізним отвором, перетворюється завдяки обмеженості сусідніх непритиснених форм у незалежну визначальну форму. Навіть у доторку тіл щось третє, спільне, народжується не через опуклості, а через увігнутість.