Панас Мирний

Жанр: Биографии и автобиографии

Правообладатель: Фоліо

Дата первой публикации: 2012

Описание:

Панас Мирний (Афанасій Якович Рудченко, 1849—1920) — людина, без якої не можна уявити історію української культури другої половини ХІХ — початку ХХ століття. Його романи, повісті й оповідання високо ці­нували вже сучасники. Недарма Іван Франко у своєму «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.» назвав Мирного «найвизначнішим українським повістярем». І сьогодні твори письменника викликають неабиякий інтерес у читачів.

Анотація

Панас Мирний (Афанасій Якович Рудченко, 1849—1920) — людина, без якої не можна уявити історію української культури другої половини ХІХ — початку ХХ століття. Його романи, повісті й оповідання високо ці­нували вже сучасники. Недарма Іван Франко у своєму «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.» назвав Мирного «найвизначнішим українським повістярем». І сьогодні твори письменника викликають неабиякий інтерес у читачів.

Леонід Ушкалов

ПАНАС МИРНИЙ

Історію української культури другої половини ХІХ — початку ХХ ст. несила уявити без Панаса Мирного. Його романи, повісті та оповідання високо цінували вже сучасники. Згадаймо, наприклад, Івана Франка, який у своєму «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.» назвав Мирного «найвизначнішим українським повістярем», Михайла Коцюбинського, який у листі до Мирного писав: «Ви, найбільш шанований мною письменник український, сила й краса літератури нашої», або Михайла Яцкова, у чиїй повісті «Танець тіней» твори Мирного зринають серед непроминальних вартостей української духовної традиції від давнини до сьогодні: «В гурті молодих учених почуєш про студії над Ваґнерами, палкі одушевлення над Берґсонами, Павльзенами, Віндельбандами, Сорелями і великими чужими світочами, а про символіку кобзарських напівів, містику Сковороди, твори Мирного, космічні псалми Філянського, демонологічний світогляд народу, той п’ятий елемент підсоння й четвертий вимір української душі — се нехай просліджують чужинці і грядуще покоління!..» Не менш високо ставила його й Еліза Ожешко, яка поруч із Болеславом Прусом та Генриком Сенкевичем належала до трійці найвидатніших польських романістів другої половини ХІХ ст. 8 квітня 1886 р. вона писала Іванові Франкові: «Я бажала б також дуже прочитати продовження повісті “Повія”, початої в “Раді”. Дуже досконала в ній пластика: бачиться і чується там усе на власні очі й вуха. Знамениті маєте таланти».

Тим часом аж до самісінького кінця своєї літературної кар’єри Мирний, як казав Сергій Єфремов, залишався «напівміфічною істотою, не розгаданою й не оціненою до ладу, хоча б навіть у загальних рисах, навіть на ім’я ширшій громаді незнаною». Попри те, що він був одним з найбільш плідних українських письменників своєї доби, написавши 718 оригінальних та перекладних поезій, 9 драм, 69 великих та малих прозових творів, 40 прозових уривків без назв — усього понад тисячу творів, левова частка його доробку залишилася в рукописах, і це давало підставу стверджувати, нібито за чотири десятиліття своєї літературної праці він написав не так уже й багато. Та й те, що вдалося надрукувати, було мало приступним. Наприклад, повість «Лихі люди», опублікована Михайлом Драгомановим (без зазначення імені автора) в Женеві 1877 р., та роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», який з’явився там-таки 1880 р., на території Російської імперії перебували під забороною: в «Алфавитном каталоге изданиям на русском языке, запрещенным к обращению и перепечатанию в России», укладеному Головним управлінням у справах друку Міністерства внутрішніх справ Росії, вони фігурують поруч із творами Герцена, Гоголя, Маркса, Радіщева, Чернишевського, Шевченка та інших. Роман «Хіба ревуть воли...» був заборонений і в Австро-Угорській імперії. Ці твори знали передовсім у колах радикальної української інтелігенції. Скажімо, Олена Пчілка згадувала, як Іван Білик іще з рукопису читав у їхній родині першу половину роману «Хіба ревуть воли...», коли приїздив із Житомира до них на Волинь у службових справах, а сам Мирний у листі до Олександри Шейдеман від 7 січня 1889 р. писав про те, що читав повість «Лихі люди» полтавським знайомим. Недаром свого часу Богдан Лепкий висловив таке припущення: коли помічник попечителя Київського навчального округу Михайло Юзефович у своєму меморандумі імператорові Олександру ІІ (цей меморандум став безпосереднім приводом до появи Емського указу від 18 (30) травня 1876 р. про заборону української мови) писав про те, що «сучасне українство єсть “ничто иное, как попытка, которой маскируется чистейший социализм”, — так виглядає, наче то він головно Мирного мав на думці. Бо соціалізм в розумінню усяких Юзефовичів, це бунтарство, а Мирний дійсно бунтар. Його ідеологія наскрізь бунтарська». Роман «Хіба ревуть воли...» знали також студенти й гімназисти, хоч за його читання можна було запросто опинитися за дверима навчального закладу з «вовчим білетом». «Хто не згадає зі своїх студентських років отсієї товстенької книжки женевського видання? — риторично питав Олександр Грушевський у 1918 р. — Вона завсіди кружляла по рукам, переходячи від одного до другого: часом, коли було багато охочих прочитати її, треба було кінчити всю за одну ніч. Іноді студенти завозили її з собою на свята додому, й тоді з нею знайомились ширші верстви, починаючи від панночок та сільського вчителя і кінчаючи більш інтелігентними парубками. Ся повість цікавила своєю подвійною привабливістю — талановитого та забороненого твору; вона робила велике враження...» Тільки навряд чи тих щасливців, котрі мали змогу дістати драгоманівську «Громаду» або женевське видання роману «Хіба ревуть воли...», було аж надто багато, коли навіть такий сумлінний історик української літератури, як Микола Петров, говорив про роман Мирного з чужих слів.

Крім того, Мирний не був схильний афішувати свою творчість, а тим паче своє життя. Так, у 1890 р. Омелян Огоновський сповіщав його: «Незабаром стану писати про Ваші повісті в моїй історії русько-української літератури. Рад би я сказати дещо про Ваше життя, та кажуть мені, що Ви не бажаєте надруковання своєї життєписі, та навіть противні такому писанню». На це Мирний відповів: «Про своє життя не подаю Вам ніякої звістки, бо думаю, що не в йому вага й сила, а в тих працях, що до сього часу появилися у світ або ще коли-небудь появляться. Лермонтов про се гаразд колись сказав: “Поэт! что в имени твоем?..”». І тут, і деінде Мирний дарма приписував ці слова Лермонтову — насправді це трохи неточний початок поезії Пушкіна «Что в имени тебе моем?..», якою той відповів на прохання знаменитої красуні Кароліни Собанської вписати своє ім’я в її альбом. Але суть справи від цього не змінюється. До кінця життя Мирний не бажав розкривати таємницю власного імені. Здається, тільки двічі він порушував це тверде правило. Уперше — коли у квітні 1892 р. після закінчення вистави «Лимерівни» на прохання публіки вийшов на сцену. Другий раз псевдонім «Панас Мирний» було розкрито наприкінці 1913 р. в київському тижневику «Спутник чиновника», де з’явилась коротка інформація «Юбилей А. Я. Рудченко», та в схожому повідомленні, надрукованому на шпальтах газети «Полтавский голос» від 29 жовтня цього ж таки року. Але навіть після цього Мирний залишався «напівміфічною істотою». Принаймні восени 1915 р. трапилась одна доволі химерна історія. Тоді жандармерія активно розшукувала нашого письменника разом з відомими діячами українського революційного руху Михайлом Гаврилком, Володимиром Дорошенком, Теофілом Меленем, Володимиром Старосольським, Володимиром та Миколою Шухевичами, Іваном Джиджорою, Порфирієм Буняком, Андрієм Жуком, Володимиром Винниченком, Володимиром Левинським та Левом Ганкевичем. 20 листопада помічник начальника Полтавського губернського жандармського управління писав кобеляцькому повітовому справникові: «Згідно з отриманими даними, згаданий у моєму листі від 13 листопада цього року (№ 2234) видатний діяч українського руху Рудган, якого агентура за прізвищем називає Рудченком, літературний псевдонім «Панас Мирний»..., перебуває в цей час десь у Полтавській губернії і живе на нелегальному становищі. Повідомляючи про це, прошу Вас розпорядитися про розшук у дорученому Вам районі названої вище особи, а про наслідки прошу мені доповісти»[1]. Тим часом дійсний статський радник (цивільний генеральський чин), кавалер п’яти орденів, начальник першого відділу Полтавської казенної палати Афанасій Якович Рудченко, що виступав у літературі під прибраним ім’ям Панас Мирний, був одним із найповажніших чиновників на всю губернію.

Словом, Панас Мирний став відомий широкому загалу вже після смерті — за доби Українського Ренесансу 1920-х рр. Відтоді з’явилися десятки видань його творів, загальний наклад яких уже наприкінці 1960-х рр. перевищив чотири мільйони примірників, їхні переклади англійською, болгарською, литовською, російською, словацькою, французькою, чеською та іншими мовами, численні присвячені Мирному академічні та науково-популярні праці тощо. В історії літератури він посів своє місце класика українського реалізму.

* * *

Панас Мирний (справжнє ім’я — Афанасій Якович Рудченко) народився 1 (13) травня 1849 р. в Миргороді в сім’ї дрібного чиновника — бухгалтера повітового казначейства, колезького реєстратора Якова Григоровича Рудченка. У подружжя Рудченків Панас був третьою дитиною. Батько майбутнього письменника походив з родини простого козака, який брав участь у війні з Наполеоном 1812 р., зумів дослужитися до чину прапорщика, а повернувшись на рідну Полтавщину, придбав собі невеликий маєток у селі Біликах Миргородського повіту. Мати — Тетяна Іванівна Гординська — донька місцевого колезького реєстратора. Свій рід вона виводила від захожого грека, який брав участь у Семилітній війні (1756—1763). За словами самого Мирного, цей чоловік, «що й прозвавсь Грековим, мав штабс-капітанського чина і за свою службу був нагороджений землею і кріпаками». Батько письменника здобув освіту в Миргородській повітовій школі, а 1841 р., вісімнадцятилітнім, став служити в місцевому казначействі. Родина Рудченків мала 60 десятин землі й чотири сім’ї кріпаків, які жили на своїх ґрунтах. Як згадувала ровесниця Мирного Олена Пчілка: «Обставини хатнього життя в сім’ї Рудченків, як і в нашій, були суто українські. Я не пригадую, щоб мати Панасова, Тетяна Іванівна, говорила до дітей інакше, як по-українському, не через яку-небудь ідейну тенденцію, а просто через те, що і в панських повітових сім’ях, не дуже багатих, жилося простенько, можна сказати, серед народної течії української. Отже, діти виростали в близькім товаристві слуг, на лоні простого українського життя. Тим-то українське слово, українська пісня, українські звичаї оточали й П. Рудченка змалку. Часто заходили і в їх господу кобзарі, лірники; вони грали дітям «Чечітку», «Щиглика», а всім — пісень поважніших». Те, що діти Рудченків були близькі до простого люду, справило дуже помітний вплив на їхній світогляд і виразно позначилось на творчості Панаса Мирного. Досить згадати хоч би бабу Оришку — один з «вічних» образів мирнівської прози, що в амплуа носія народної мудрості фігурує в цілій низці його творів: «Хіба ревуть воли...», «Замчище», «Визвол», «Голодна воля», «Батьки», «Казка про Правду та Кривду». Прототипом цього образу стала материна кріпачка Орина Костянтинівна Батієнко, котра гляділа не тільки Панаса, але й старших дітей — Івана та Олександру, і молодших — Луку та Юрася. Сам Мирний у нарисі «І. Я. Рудченко» згадував, що в їхньому дворі жило «дві дівки та удова Оришка з невеличким сином Василем. Окрім сього, був ще одноліток Василів — Андрій-сирота... вдова Оришка була за няньку невеличкого Вані, а Василь і Андрій — його першими товаришами, з якими йому доводилося (звісно, залюбки) і коло овечат ходити, і в усякі іграшки грати, а зимою, зарившись у просо на кухонній печі, вислухувати казок, що розказувала няня Оришка...». Отож, початок мирнівської «Казки про Правду та Кривду» має виразно автобіографічний характер: «Ми, малі діти, страх як любили казки! Зимньої пори, як насуне та довга та предовга ніч, заберемося на піч у тепле просо або жито, з одного боку гріє й з другого парить, гарно так, — і раді слухати бабусю хоч до самого білого світу...» Бабуся — це не хто інший, як «вдова Оришка», та й діти — трійко хлоп’ят і дівчинка («я, Івась білоголовий, Пріся мишаста та Грицько меткий»), котрі слухають її розповідь, так само впізнавані: «я» — сам письменник, «Івась білоголовий» — Іван Білик, «Пріся мишаста» — сестра Олександра, а «Грицько меткий» — або син Оришки Василь, або сирота Андрій. Звісно, у «Казці про Правду та Кривду» фантазія письменника перетворює ще досить молоду жінку (в 1851 р. Орині Батієнко було всього 40 років) на стару бабусю, а от усе інше — точно збігається: і довгі зимові вечори, і дітлахи, які лежать на печі, зарившись у тепле просо, і народні казки, що так глибоко западали в дитячі душі.

Батько письменника був чоловіком старосвітським і тримав своїх дітей у великій строгості. Про його погляди на життя, мабуть, найкраще свідчить складена 7 жовтня 1890 р., незадовго до смерті, духовна, в якій він найперше заповідав дітям, невісткам та онукам «страх Божий, як початок усякої премудрості, а ще — синівську пошану до їхньої матері й бабусі, турботу про її старість, а також мир, любов і добру злагоду між собою. Синам та онукам моїм заповідаю служити вірою і правдою російському цареві та нашій дорогій Вітчизні — на користь рідного народу, доньці ж моїй, невісткам і онучкам заповідаю бути такими ж взірцевими дружинами й матерями, якою впродовж усього свого життя була моя дружина — найкращий друг цілого мого життя». Біблійна наука, згідно з якою «початок премудрості — страх перед Господом» (Книга Псалмів 110 (111): 10), була основою батькового світогляду. Міркування на цю старозаповітну тему не раз зринатимуть і у творах Мирного. Чому людина так часто зазнає катастроф на бурхливому житейському морі? — думає герой оповідання «Народолюбець». А це тому, що піддається ідеальним поривам, не тримається міри, «золотої середини»: «не здерже чоловік свого замаху, не вкоротча заміру — і полетів сторч головою! Ні, історія не йде шкереберть, вона не робить перескоків — вона плазує тихо, помалу, як мала дитина, але рівним шляхом і рівною ходою. Коли б мене спитали, який шлях вибрати чоловікові, котрий от, приміром, як я, оснастив, осмолив свій корабель і хоче спускати на море, я б йому спершу всього заспівав би слова колядки: «Ой не їдь, синку, поперед війська, / Не зоставайся позаду війська, / Держись війська середнього...» Золота середина! Золота середина — перше усього!» Слова з пісні «У неділю рано всім загадано...» не лише стають тут утіленням ідеї «золотої мірноти», а й віддзеркалюють «еволюціонізм» як принцип життя і окремої людини, і всього суспільства. Це — повна підлеглість людини обставинам, законам життя, його «розумові», яка робить її невразливою. І навпаки, підлеглість ідеальним поривам, «дурному серцю» — запорука життєвих поразок і катастроф. А на практиці «золота мірнота» часто означала те, що передають українські приказки: «Покірне телятко дві матки ссе» або «Тихше їдь, дальше будеш». В оповіданні «П’яниця» батько, дуже схожий на Якова Григоровича Рудченка, виряджаючи сина на службу, каже: «Знай, сину..., покірне телятко дві матки ссе! Не дивися ти на других, що дуже бришкають угору... Такі завжди тратять своє. Тихше, кажуть, іди, далі будеш. Так і тута». Можливо, для Панаса Рудченка, який перегодом зробить блискучу кар’єру й зуміє добре ладнати з будь-яким начальством, така життєва мораль чимало важила, але для письменника Панаса Мирного вона була неприйнятна. Ті герої Мирного, що їх можна трактувати як його alter ego[2], і своїми роздумами, і своїми вчинками заперечують її. Вони — бунтарі. Сергій Єфремов мав усі підстави стверджувати, що Мирний найбільше дорожив «правом на бунт, можливістю стати проти свого «державця»... Сили були занадто нерівні — він це знав, кінець бунту наперед визначено, загибіль забезпечено, — але спокушала принадно вже сама можливість сказати в вічі авторитетові, чого він вартий, зректися послуху й самому спробувати по-своєму і незалежно впорядкувати своє життя». Про це красномовно свідчить і поезія Мирного, і роман «Хіба ревуть воли...», і драма «Лимерівна» та, мабуть, найбільше — містерія «Спокуса», де письменник пробує трактувати бунт як прояв людської екзистенції. Можна сказати, що в апокрифічному сюжеті про гріхопадіння Мирний розробляє ту саму проблематику, що знайде перегодом свій класичний вираз в «абсурдній людині» Альбера Камю, найвиразніше втіленій французьким екзистенціалістом у сюжеті старогрецького міфа про Сізіфа.

Малий Панас відзначався тихою, миролюбною і замкнутою вдачею. Його старша сестра Олександра згадувала, що він любив самотність, був «дуже мирний, колотнечі не терпів: одразу ж тікав геть». Таким самим запам’ятала його й Олена Пчілка вже на ту пору, як їхні родини мешкали в Гадячі: «Малий Панас... пригадується мені яко хлопчик дуже тихої, лагідної вдачі; в дитячому товаристві... держався більше осторонь; сяде, було, собі над горою і дивиться на той широкий краєвид, що одкривався йому з гори». Та й сам письменник був свідомий того, що має вдачу скоріше «пасивну», ніж «бойову». Відтак замкнутість на собі, відлюдькуватість деяких героїв-дітей у творах Мирного, найперше Чіпки, можна сміливо трактувати як автобіографічну рису. Зрештою, Мирний залишався таким усе життя. Люди, котрі багато років добре знали письменника, стверджують це в один голос. Наприклад, Григорій Коваленко писав: вдача Мирного була «надзвичайно лагідна, скромна, тиха, добра». Він мав неабияку схильність до самотнього життя, а примітною рисою його творчості став, за словами Єфремова, «літературний анахоретизм». Попри те, що письменник повсякчас і дуже енергійно підкреслював суспільну значущість літератури, її реалізм, свою власну творчість він розумів не тільки як віддзеркалення життя чи спробу змінити його на краще. Коли в оповіданні «П’яниця» Мирний порівнює самітника-скрипаля Івана Микитовича, котрий багатьма рисами нагадує самого автора, з павуком-ткачем, який «тче з своєї тонкої павутини дивні кола сітин», це свідчить, що письменник чудово розуміє ілюзійність мистецтва, зокрема й літератури, те, що воно є свого роду creatio ex nihilo[3] або принаймні «творення із себе самого». А крім того, це втіха. У листі до Якова Жарка від 20 грудня 1898 р. Мирний признавався: «А то — по правді Вам кажу — писав я, пишу і буду писати тільки тоді, як є зайвий час, і через те, що це втішає мою душу...».

Навесні 1857 р., коли Панас почав навчатися в миргородській парафіяльній школі, батька перевели на посаду повітового скарбничого в Гадяч — невелике провінційне містечко на п’ять тисяч мешканців, яке за часів Івана Брюховецького було столицею Гетьманщини (недаром у романі «Хіба ревуть воли...» воно дістає назву Гетьманського). Через рік до Гадяча переїхала й уся родина Рудченків. Тут Панас продовжив своє навчання, на цей раз у місцевому повітовому училищі, де раніше навчався його старший брат Іван, а ще раніше — Михайло Драгоманов. Учився Мирний дуже старанно — у свідоцтві, виданому йому після закінчення училища, сказано: «Учень 3 класу Гадяцького повітового училища Афанасій Якович Рудченко, син колезького асесора, хлопець тринадцяти років, навчався з 4 серпня 1858 року до 18 червня 1862 року в Гадяцькому повітовому училищі й пройшов у ньому повний курс навчання. Під час перебування в училищі мав похвальну поведінку. У навчальних предметах виявив такі успіхи: 1) в Законі Божому відмінні; 2) в російській мові відмінні; 3) в арифметиці відмінні; 4) в геометрії відмінні; 5) в історії відмінні; 6) в географії відмінні; 7) в каліграфії відмінні; 8) в малюванні та кресленні відмінні». Оце й уся офіційна освіта. Інші знання Мирного, зокрема з ділянки літератури, — наслідок його власних зусиль. Через десяток літ Іван Білик, порівнявши погляди на поезію Шевченка професора Львівського університету Омеляна Огоновського з поглядами Мирного, напише Драгоманову: «Мій брат пройшов усього 3 класи Гадяч-університету, а, правда, його погляд на Шевченка, по-моєму, геніальний порівняно з поглядом доктора словесності Огоновського». Мабуть, у цьому присуді забагато полемічного запалу, але в одному Білик не помилявся: Мирний мав ґрунтовні знання і вмів мислити оригінально та глибоко. Зокрема, уже під час навчання в «Гадячуніверситеті» він читав твори Шевченка, Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, Гоголя, Тургенева, Толстого, Островського, а також газети й журнали, які міг знайти в заснованій 1861 р. гадяцькій громадській бібліотеці: «Основа», «Современник», «Русский вестник», «Отечественные записки», «Русское слово», «Московские ведомости», «Русский художественный листок», «Драматический сборник» тощо. Під час навчання в училищі Панас Мирний (про це сказано в написаній наприкінці 1860-х рр. поезії «Не раз я сам себе питав...») починає і сам складати вірші. Судячи з того, що перший відомий вірш Мирного «Писал в суде я, все писал...», датований 22 січня 1864 р., написано по-російському, його шкільні віршовані спроби були російськомовні. З плином часу Мирний забув про них. Принаймні вже в літньому віці письменник відносив початок своєї літературної праці до 1863 р. Саме так він казав друзям та колегам у 1913 р. під час святкування п’ятдесятилітнього ювілею своєї службової діяльності, яку розпочав 28 жовтня (8 листопада) 1863 р., ставши «канцелярським служителем» у Гадяцькому повітовому суді. Звісно, юнак, так само, як і його старший брат, залюбки навчався б у гімназії, але коштів на продовження синами освіти в батька не було. Крім того, Яків Григорович Рудченко, як і батько героя оповідання «П’яниця», «викохавшись у чиновних звичаях, нічого кращого не бажав у світі, як бачити своїх дітей такими ж чиновниками, як і він сам...». Відтоді чиновницька служба Мирного буде тривати аж до самісінької смерті — 57 років. І стільки ж — щоправда, з чималими перервами — триватиме його літературна творчість.

Панас Мирний почав займатися літературою за вікопомного часу «великих реформ» у Російській імперії, тієї нетривалої «весни» початку 1860-х рр., позначеної не лише ліквідацією кріпосного рабства — подією, яка круто змінила долі мільйонів людей, але й істотною лібералізацією життя взагалі. На українському ґрунті ця лібералізація мала яскравий національний колорит, особливо характерний для «громадівського» руху. «Під подихом визвольничих ідей» проходило і формування Мирного-письменника. З огляду на те, що він іще в юності звик по-народницькому сприймати Україну передовсім як «селянський край», емансипація селянства в його пізнішій творчості, за словами Єфремова, «стала взагалі за вихідний пункт усього світогляду, за масштаб, яким він міряв і який прикладав до оцінки взагалі громадського життя на Україні». Зрештою, така риса характерна для українських письменників-народників. Наприклад, Микола Петров мав підстави стверджувати, що центром, довкола якого обертається вся творчість Нечуя-Левицького, є український народ до емансипації та після неї. Але якщо інші письменники (як не брати до уваги кількох образків Олександра Кониського, таких, як «В день святої волі») у своїх творах майже не звертали уваги на сам момент приходу «волі», то для Мирного — це найважливіша подія всієї української історії. Коли говорити про мирнівську структуру часу, то реформа 1861 р. стає для письменника чимось на взір Різдва, тобто тією епохальною подією, яка розриває продиктовану самим селянським способом життя колову модель часу й надає йому лінеарності. Відтак навряд чи помилимося, коли скажемо, що Панас Мирний є перш за все найбільшим українським письменником-аболіціоністом.

Колись Григорій Коваленко цілком слушно наголошував на тому, що Мирного «виховали роки шестидесяті, але не безпосереднє (бо тоді ще Панас був малий), а при допомозі старшого брата Івана». Справді-бо, талановитий і енергійний Іван Рудченко — товариш Михайла Драгоманова відтоді, як сім’я переїхала до Гадяча, де мешкали й Драгоманови, чоловік, близький до провідних діячів полтавської та київської «громад» — був щиро захоплений ідеями «шістдесятників». Через багато літ, згадуючи про духовні пориви братової юності, які віддзеркалювали самісіньке єство українського «народолюбства» 1860-х рр., Мирний напише: «З прихильністю до лиха меншого брата [селянина] і жадобою допомогти йому позбутися лиха тоді ото піднялося і народолюбство, а на основі його і національні питання, що в нас на Україні самі по собі визначались уже через те, що народ говорив іншою від росіян мовою і мав яскравий доказ в своїй історії, як колись боровся за свою волю та права. Не будемо вгадувати, куди серце й душа хилили думки молодого Івана Яковича. Козача кров батьків, змішана з гарячою грецькою кров’ю, прудко бігала по жилах і примушувала битися молоде серце любовою до свого краю, до свого знедоленого народу, а чудовні казки та голосні пісні, що пестили змалу його дитинячу душу, нахилили його до рідної мови. З гарячим запалом молодого завзяття він кидався на все, що краще виявляло життя народне: йому любі були його звичаї і обичаї, його мова, одежа, усі нащадки його творчого духу: поговірки, казки, пісні. Усе те він визбирував та записував, а творчий дух, що лежав у його душі, підбурював і самому до того пристати, і свого чогонебудь додати до отих нащадків народного творчого духу». Тут легко добачити і питомо народницький «ідеалістичний демократизм», і українофільство, і відчуття втрати зв’язку з народом, що має своїм наслідком, сказати б, інтелектуальне «ходіння в народ», спробу зблизитися з ним, пізнати його, а заразом і самого себе. Білик, як згадувала Олена Пчілка, приїздить «з Полтави до Гадячого в показному українському вбранні — в свитці, червоному поясі, в шитих сорочках, що мережала йому його сестра», починає активно збирати пам’ятки українського фольклору та етнографії. Перегодом він видасть у Києві два випуски збірника «Народные южнорусские сказки», а в 1874 р. — присвячені Драгоманову «Чумацкие народные песни». Білик стає дописувачем «Основи», сам пробує сили в поезії. У його «Запримітках» за 1862—1863 рр. можна знайти найрізноманітніші матерії: від конспектів статей «Две русские народности» Миколи Костомарова, «Схоластика ХІХ века» Дмитра Писарєва та «Любовь и нигилизм» Олександра Гієрогліфова до різдвяних і великодніх віршів, віднотованих з рукопису кінця XVIII ст. І весь оцей, як казали в старовину, «ліс речей» (зііуа гегит) віддзеркалює світогляд передової людини «доби емансипації», зокрема її «вкраїнські ідеали»: любов до історії та культури рідного краю, національну романтику, прагнення волі та щастя для знедоленого народу. Ці настрої ще більше міцніють з лютого 1865 р., коли Білик звільняється з чиновницької служби, переїздить до Києва й, мешкаючи на квартирі Драгоманових, починає підготовку до вступу в Університет св. Володимира. Тут він, за словами Мирного, опинився в колі «освічених українців: Антоновича, Драгоманова, Житецького, Лисенка, Старицького і інших, що з щирим серцем одгукнулися на жадання молодого юнака, на поривання його душі до освіти та праці на користь своєму краєві і всякими засобами допомагали йому з’ясувати національне питання і свої відносини до його».

То вже пізніше, десь від квітня 1878 р., коли Іван Рудченко стане начальником відділу канцелярії київського генералгубернатора, а надто після свого переїзду до Санкт-Петербурга в 1885 р., він зречеться ідеалів юності, зокрема й українофільства (коли під час його служби у Варшаві до нього звернувся один земляк з рекомендацією від Олександра Кониського, Рудченко холодно й зверхньо відповів: «Скажите Конисскому и прочим украинофилам, что мой пост не позволяет мне иметь с ними ничего общего»). Він зробить блискучу кар’єру, стане членом ради Міністерства фінансів, переконаним монархістом, друкуватиме статті в суворінській газеті «Новое время», яка була ледь не синонімом сервілізму, безпринципності й ренегатства, а крім того, посідала виразну антиукраїнську позицію. Рудченко розгубить увесь свій юнацький радикалізм. Уже незадовго до смерті, у лютому 1905 р., під враженням від початку Першої російської революції, він напише Мирному: «Теперішній напівбезумний лібералізм, якщо його не загнуздає Земський Собор, може довести Росію до пугачовщини й коліївщини... Не знаю — кому від цього краще буде. А мені — помирати пора... Повернення в дотатарські часи навряд чи приємне Богу й корисне для цивілізації, на якій би мові вона не відбувалася. Пам’ятайте про це!» Та й на українську літературу він буде тепер дивитися з неабияким скепсисом. У цьому ж таки листі він напише: «Я, на жаль, і раніше, і тепер не вірив і не вірю у всебічний розвиток малоруської літератури: її межі та значення — для «хатнього вжитку»...» Може, Білик дійшов цього висновку самотужки, а може, тільки повторив відповідні думки Миколи Костомарова, Миколи Дашкевича або свого колишнього кумира Михайла Драгоманова, який так само вважав, що великі письменники навряд чи з’являться в українській літературі навіть через сотню років. Так чи так, коли Панас Мирний десь у 1905—1906 рр. писав: і досі є «чимало своїх-таки мудраків, що, забувши, якого вони роду і плоду, негують своєю рідною мовою, пророкуючи їй короткий вік, доки прості люди просвітяться наукою і одкинуть тоді свою мову як нікчемну...» — ці слова можна трактувати як пряму полеміку зі своїм старшим братом. Тим часом духовне зростання Мирного від початку 1860-х до середини 1880-х рр., тобто якраз тоді, коли він найактивніше виступав як письменник, відбувалося під вирішальним впливом Івана Білика. Саме Білик прищепив Мирному ідеї народницького українофільства, зазнайомив із соціалістичними ідеалами в їх драгоманівській версії, із засадами «реальної» естетики, виступив у ролі критика, редактора та співавтора цілої низки творів — словом, як казав Єфремов, «був його вірним alter ego». Це аж ніяк не означає, що Панас Мирний є «творивом» Івана Білика, але навряд чи без Білика Мирний став би таким, яким ми його знаємо. Принаймні не підлягає сумніву, що саме старший брат підштовхнув молодшого до літературної праці.

У 1863 р. Панас, так само як і брат, заводить собі зошит, куди записує народні казки, пісні, прислів’я, конспектує історичні примітки до Пушкінової «Полтави» тощо. У цьому ж таки році, якраз тоді, коли міністр внутрішніх справ Російської імперії Петро Валуєв видав секретний циркуляр, в якому було сказано, що «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может», він укладає словник української мови. Письменник буде збирати уснопоетичні пам’ятки й перегодом. Та й свої власні поезії Мирний не раз майстерно стилізував під народну пісню: «Ой залетів соколонько / На чужую сторононьку, / На чужую сторононьку / На крутую та гіроньку. / Та й заквилив соколонько / До схід сонця ранісінько...» «Мирний, — слушно зазначав Сергій Єфремов, коментуючи цю поезію, — як знавець народної пісні, добре засвоїв її форму, її технічні засоби та типові звороти і в своїх наслідуваннях поводиться все ж вільно, невимушено, з тією грацією, що й народній пісні такого надає чару». Але, мабуть, іще частіше Мирний-поет наслідує Тараса Шевченка, якого він просто обожнював і знав майже всього напам’ять. Недаром свій перший вірш українською мовою «Мучить, давить моє серце... » Мирний написав на треті роковини смерті Шевченка 26 лютого 1864 р. Юний поет здебільшого просто імітував манеру Шевченка, ідучи, зрештою, у загальному річищі української поезії 1860-х рр. На взір Шевченка Мирний пише свої «сни», «молитви», романтизує Гетьманщину (поема «Дорошенко»), змальовує ідилічний образ України-раю в поезії «Такая їх доля». Переважна більшість поезій Мирного так ніколи й не підведеться з «прокрустового ложа» Шевченкової поетики.

Левову частку своїх поезій Мирний написав у ранній період творчості — упродовж 1860-х та початку 1870-х рр.

Перегодом він буде досить скептично поціновувати не лише власну поезію, але й поезію як таку. Наприклад, 1885 р. в одному з листів до Цезаря Білиловського Мирний прямо казав: «Вірші писати, і тільки вірші — це іграшка, забавка». Мовляв, у юності я й сам писав вірші, та «тільки мені і користі з того, що, здається, завдяки тому моєму віршуванню я став краще писати прозою». І все ж Мирний писав поезію до кінця своїх днів. Це були дуже різні твори: за мотивами, жанрами, стилістикою. Зокрема, у Мирного є чимало поезій громадянського звучання. Так, десь на початку 1870-х рр. він написав віршоване «Братерське вітання провансальцям від рідних їм по долі українців» — послання до «фелібрів» (Фредерік Містраль, Жозеф Руманіль, Теодор Обанель, Жан Брюне, Поль Жієра, Ансельм Матьє, Альфонс Таван), які мали на меті відродження провансальського письменства. У цьому посланні виразно лунає мотив «lux in tenebris»[4] (Євангелія від св. Івана 1: 5), за допомогою якого поет висловлює свою віру в кращу долю обох народів: «Не за горами-то вже сонце правди / І незабаром займеться, над нами сходе світ!» А поруч із цим — численні любовні вірші, частина з яких позначена впливом «Книги пісень» («Buch der Lieder») Гайнріха Гайне. Деякі з цих поезій досить оригінальні й сильні за образністю. Варто пригадати хоч би початок мініатюри «Як лебідонька — на волос...» («Як лебідонька — на волос, / Як та скрипочка — на голос, / Мов те яблучко — на личко / Моя Галя невеличка!») або рядки з дев’ятої поезії циклу «Коломийки»: «Як той чернець старий та літній, / Я наложив на серце схиму... / Чим більше мушу я радіти, / Як ти, моя єдина, в йому?» Тут, за словами Єфремова, яскраво змальовано «настрій анахорета в коханні, однолюба, що почуває глибоко й сильно». А крім того, образ «схими» надає коханню особливої безплотності, сказати б, перетворює «амор» на «агапе» — риса, яка знайде своє, може, найяскравіше втілення в любовній ліриці Павла Грабовського, зокрема, в його образку «Жіноча душа»: «Гасне зірка найясніша, / Ангел ангела втіша...» Чимало цікавого є й у мирнівській поезії в прозі. Наприклад, шістнадцята поезія циклу «Думки» (1869—1870), загалом присвяченого темі кохання, розгортає мотив, як сказав би психоаналітик, «маски» й «самості», надаючи йому не лише екзистенційного, але й національного та соціального звучання. «Чи можна тепер ходити по світу, не надівши на пику якої-небудь марюки: покорності усякій московській воші, віри без Бога, любові без серця?.. — риторично питає поет. — Що хоче Москва од мене, од других? Закаляти душу нечистими плямами і намазати їх крейдою — любезностю, затьмити в серці самий найдорогший, самий найлюбіший образ матері і оддати саме серце на потіху хижої птиці — орлові, що звив своє гніздо на царській короні?.. Боже мій, Боже мій! Чи люди подуріли, чи я здурів? Прочують яку-небудь глибоку думку, що ученим оком прозирає у глибину землі, у вишину неба, — кажуть: безбожник; підглядять у серці затаєнную добрую поміч своєму брату-поселянину — кричать: бунтовщик!.. Чи можна, питаю, буде ходити по світу без марюки на пиці?».

Крім оригінальних віршів, перу юного Мирного належить ціла низка перекладів з російської літератури. Він перекладає поезії Кондратія Рилєєва («Невольник»), Олександра Пушкіна («Русалка», «Я пережив мої надії...»), Михайла Лермонтова («Смерть», «Коли я повезу в чужину...»), Афанасія Фета («Офелія», «Мелодія», «На зорі не буди ти її...», «Я жду... Соловейко щебече...»), Олексія Плещеєва («В степу», «Питання»), Миколи Огарьова («Дорога»), Олексія Апухтіна («Весна надворі... Почалися посіви...»). Увагу Мирного-перекладача привертає здебільшого любовна, медитативна та пейзажна лірика. Прикметно, що він не переклав жодної поезії Миколи Некрасова, чия «Муза мести и печали» була на ту пору дуже популярна. Можливо, нехіть до громадянської лірики Некрасова почасти була обумовлена неприхильною оцінкою цього поета з боку Тараса Шевченка.

Отож, літературна творчість Панаса Мирного розпочиналася з поезії. Саме в ній знайшла своє втілення юнацька жага збагнути сенс життя, пізнати самого себе, позбутися відчуття екзистенційної порожнечі — весь той комплекс думок і почуттів, про які Мирний писав у своєму щоденнику. Він починає вести його 25 квітня 1865 р. — спершу поросійському, а вже невдовзі (29 квітня) — чистою українською мовою. Уже сама ця зміна мови щоденника свідчить про ті складні пертурбації, які відбувалися в душі юнака, про те, що Сковорода називав «народженням внутрішньої людини»: чиновник Панас Рудченко, який у канцеляріях до кінця життя «балакав завжди мішаною мовою», стає українським письменником Панасом Мирним. Профанний та сакральний світи починають значною мірою структуруватися різними мовами, а саме життя юнака досить виразно роздвоюється. З бігом часу це роздвоєння ставатиме все більшим і більшим. Перегодом деякі коментатори, зокрема, Григорій Коваленко, Сергій Єфремов, Борис Якубський, Юрій Лавриненко та інші, енергійно підкреслюватимуть цю обставину, наголошуючи на радикальній розбіжності життя і творчості письменника, на ледь не самостійному існуванні двох індивідуальностей: Панаса Рудченка й Панаса Мирного. Інші, як, наприклад, Євген Кирилюк чи Борис Антоненко-Давидович, будуть заперечувати дихотомію «внутрішньої» та «зовнішньої» людини в особистості письменника, підкреслюючи цілісність його натури. Та в усякому разі, роздвоєння існувало. Воно знайшло свій вияв і на сторінках щоденника. Досить пригадати хоч би пройняту шевченківським богоборством тираду: «А ти, Бог розпроклятий, коли ти оддаєш одного чоловіка на волю другого!!!» — таку далеку від патріархальної моралі з її засадою: «Початок премудрості — страх перед Господом...» Уже значно пізніше, згадуючи про те, що саме спонукало його до літературної праці, Мирний напише: «Ні, не слава... поривала мене в мої молоді літа до роботи. Моє невеличке серце ще змалечку пестила любов до тебе, мій обездолений краю, і вона оповила мою душу чарівними снами і підбурювала думки до роботи. Наче дрібні ластівки, вилетіли вони з моєї голови і щебетали мені голосні пісні про давню давнину, як колись наші діди билися з ворожою силою за правду та волю. Зачарована тими боями та здивована лицарським змаганням, моя душа рвалася до діла, бажаючи хоч чим-небудь невеличким прислужитися тобі, мій рідний краю!» Не менш важливою спонукою було також прагнення стати в обороні «струджених та обтяжених», зокрема безталанних жінок. З одного боку, це можна розглядати як данину українській літературній традиції, в якій сюжет про скривджену долею та людьми дівчину належав до розряду сталих виражальних засобів («Сердешна Оксана» Квітки-Основ’яненка, «Катерина», «Наймичка», «Лілея», «Відьма», «Варнак» Шевченка, «Одарка» Марка Вовчка), з другого — як віддзеркалення характерної для 1860-х рр. проблеми жіночої емансипації. Так чи інакше, героїнею першої поеми Панаса Мирного «Безталанна» стає повія. Поема «Безталанна» не збереглася. Зате збереглася датована 1865 р. чернетка «повістини у віршах» під назвою «Продана», в основу якої покладена розповідь повії на ім’я Христина про своє життя, а власне про те, як вона «почала торгувати тілом і душею» (схожу історію чотирнадцятирічний письменник занотував і в своєму щоденнику 6 травня 1865 р.). Ці ранні поеми Мирного можна розглядати як «прообрази» роману «Повія» (недаром навіть ім’я героїні поеми «Продана» таке саме, як і ім’я протагоністки роману).

У січні 1866 р. Панас Рудченко у зв’язку з проведенням фінансової реформи змушений був покинути рідний Миргород і переїхати до Прилук, куди його призначили на посаду письмоводителя місцевого скарбництва. Розпочинається прилуцький період життя письменника. Мирний продовжує писати поезії, збирати народні пісні та казки, пробує сили в драматургії — про це свідчить уривок з п’єси про Василя й Марусю, появу якого можна віднести до 1866—1867 рр. Змальований тут образ сироти Василя буде розвинутий пізніше в драмах «Лимерівна» та «У черницях». Служба в Прилуках — час майже повної самотності Мирного. «...Не життя мені в Прилуці, — писав він Біликові в серпні 1867 р., — хочеться вирватись і покинути скверний город з його поганим людом, з його гидким чиновничеством». Цей намір завдяки клопотам батька невдовзі вдалося втілити в життя: у вересні 1867 р. письменник знов опиняється в Миргороді на посаді помічника бухгалтера повітового скарбництва. На цей раз він буде мешкати в рідному місті аж до 1871 р. Жити й працювати тут було значно комфортніше, хоч загалом атмосфера в Миргороді навряд чи відрізнялася від атмосфери Прилук. Її чудово передає початок одного з ранніх незавершених оповідань Мирного під назвою «На охоті»: «Нема, здається, у світі сумніших міст, як наші повітові міста. Життя не то що громадського, але й трохи похожого на людське, нема. Все те дальше своєї хати, далі свого городу, далі свого поля не баче, не знає і знати не хоче; чутно одні господарські та хатні турботи та клопоти і другого питання не чутно. Все, що виходе з цього життям обведеного кола, не має тута ніякої ваги, лічиться за не знать що, за те, що тут кажуть, ум за розум заходе... Нудно живеться!» Це — варіація на гоголівську тему «нудьги-скуки», яка знайшла свій класичний вираз у завершальній фразі «Повести о том, как поссорился Иван Иванович с Иваном Никифоровичем»: «Скучно на этом свете, господа!» І в Гоголя, і в Мирного картина миргородського життя виростає до символу екзистенційної нудьги. На противагу такому життю Мирний пробує створити свій власний паралельний світ. До цього «зробленого раю» входила, зокрема, участь в етнографічній роботі брата Івана, на чиє прохання він збирав казки, включені Біликом до «Народных южнорусских сказок», чумацькі пісні, які ввійдуть до книги «Чумацкие народные песни», а також колядки, щедрівки, петрівки тощо. Крім того, Мирний продовжує писати поезії. Може, найбільшою удачею в цій ділянці були сімнадцять поезій у прозі, які ввійшли до циклу «Думки». Вони привертають увагу і образом Галоньки-України, і епізодичним образом романтичного розбійника — свого роду «префігурацією» Чіпки з роману «Хіба ревуть воли...», і якоюсь особливою екзальтованістю, і смутком, що раз по раз перебігає у справжній Weltschmerz[5]. Цікавим є й сам ужитий тут прийом візії, що його перегодом Мирний зробить основою композиції повісті «Лихі люди». Письменник пробує самотужки вчити французьку мову, продовжує багато читати: Марко Вовчок, альманах «Хата» з творами Шевченка, Гребінки, Щоголева, Куліша, Ганни Барвінок та інших, «Преступление и наказание» Достоєвського... Особливе враження справили на нього оповідання Нечуя-Левицького «Бориславська ніч» і його ж таки повість «Дві московки». Уже бувши літньою людиною, у грудні 1904 р., Мирний признавався Нечуєві, що саме ці твори значною мірою й підказали йому життєву дорогу: «Наче хто бризнув цілющою водою на моє серце і занімив болячі виразки, що в йому нили! Наче ясне сонце, роздерши чорні хмари, виприснуло на волю і залило увесь світ своїм яскравим сяєвом, освічуючи непримітну серед людського життя стежечку і вказуючи мені на неї як на той шлях, яким треба простувати... І я пішов по тому шляху... » Отож, якщо вірити Мирному, він став писати прозу саме під впливом Нечуя-Левицького. Так чи ні, але одне з перших оповідань Мирного «Ганнуся», створене десь у 1869—1870 рр., має на собі виразні сліди Нечуєвої манери, особливо помітні в пейзажних замальовках. Ця манера дається взнаки і в пізніших творах Мирного: наприклад, думки Петра Телепня («Лихі люди») під час його мандрівки додому нагадують відповідні враження Марусі Музиківни із «Запорожців». Але в оповіданні «Ганнуся» є вже дещо й цілком мирнівське. Зокрема, бачимо тут інтерес письменника до складних натур, що стане прикметною рисою його зрілої прози. Очевидно, Сергій Єфремов мав рацію, коли стверджував: «Образ героїні цього оповідання з її нервовими переходами од сліз і смутку до божевільних веселощів, з її непорозумілими вихватками і витівками, з її неординарним поводженням, близьким до істерії, — це немовби перший нарис, підготовчий ескіз до далеко глибшої і консеквентно переведеної вдачі Христі в «Повії»». У цей час Мирний починає пробувати сили також у великих прозових жанрових формах. 27 лютого 1870 р. він нотує у своєму щоденнику: «Сьогодні задумав писати одну повістину. Главу вже накомпонував, що буде дальше — не знаю. Хочеться мені безталанную долю людськую вивести у ній, та не знаю, як то воно вдасться. У мене нетерплячий норов; мені коли б сьогодні почав, сьогодні й скінчив, а так це можна тільки накинути очерки одні, та цілу повість мені і не вдасться, мабуть, ніколи накомпонувати. Скільки вже в мене є початого, та не покінченого? Так і валяється до слушного часу, а коли-то той час прийде, хто його знає? Скоріш море діжде погоди, чим моя робота — кінця».

Приваблює Мирного і драматургія. 12 березня 1870 р. він нотує у щоденнику: «Чи не драма — моє діло, моя робота?.. Чи не вона мою душу так тягне до себе, моє серце заставляє пориватися?.. Всі думки мої збила умісто і виливає з їх дві форми життя людського... » І тут-таки подає штрихами два образи: старого чоловіка як утілення зла і юної дівчини — як утілення янгольської краси й чистоти. Не підлягає сумніву, що ця спроба написати драму була інспірована Шекспіром, адже за кілька днів перед тим Мирний із захватом читав геніального англійського драматурга: «Читаю Шекспіра. Що за сила слова, що за глибина думки? І це — поет 16 віку? Де ж поети нашого віку, віку чоловіколюбивого, віку цивілізованого? Де вони?..» А далі, ніби сперечаючись із лермонтовським: «Умчался век эпических поэм...» та із засадами «реальної критики», пише: «Ми вже пережили вік пісень, пора за діло, кажуть нам. А візьміть ви пісню Шекспіра. О! глибоко, глибоко вона хвата вас за серце, ллє у душу вашу таку несказанну тугу за Ліра, за Отелло і радість за Корделію, Дездемону, Офелію, що ви плачете із приливу несказанного горя і несказанної радості. А гамлетівське: буть чи не буть! у кого воно не обзивається у серці при початку якого діла нового, незнайомого, скованого з совістю чоловічою, з його думками, вірою?»

У листопаді 1871 р. Панас Рудченко був переведений на посаду бухгалтера полтавського скарбництва й невдовзі переїхав до Полтави. У цьому місті він буде мешкати до кінця життя. Письменник, як згадував Григорій Коваленко, оселився «на тихій Монастирській вулиці, найшов там, у чепурненькому будиночкові, дві кімнати. Вулиця далі йшла вниз, у глибоку долину, а з боків, над кручами, стояли білі селянські хатки під солом’яними стріхами. По той бік глибокої долини, на горі, вкритій лісом, білів величний монастир і праворуч його стелилися широкі простори лугів і лісів над річкою Ворсклою...». Тут він житиме до 1891 р., написавши ті твори, які зробили його класиком української літератури. Неподалік було й «здание присутственных мест», куди письменник упродовж кількох десятиліть щодня ходив на службу. Серед чиновників він був свого роду rara avis[6] не тільки тому, що жив активним духовним життям, але й тому, що напрочуд відповідально ставився до виконання своїх службових обов’язків. Григорій Коваленко стверджував: другого такого службовця можна було знайти «хіба що десь у Німеччині». Те, що Панас Рудченко, попри молодість, брак належної офіційної освіти та високої протекції, почне стрімко рухатись угору щаблями службової драбини, пояснюється його адміністративним хистом, ретельністю, сумлінністю та працездатністю. Таким він буде до кінця своєї кар’єри. Уже у вересні 1913 р. управитель Полтавської казенної палати в листі з приводу надання Рудченкові чину дійсного статського радника вкаже: «Відзначаючись виключними природними здібностями, рідкісною працездатністю й добросовісністю, пан Рудченко завжди виконував покладені на нього обов’язки з повним і всебічним знанням справи та видатною талановитістю. Маючи допитливість, непересічну енергію й високі адміністративні здібності, статський радник Рудченко вносив у всяку доручену йому справу дуже корисну ініціативу й творчий дух... »

Крім служби, Мирний знаходить час і для літературної праці, і для цікавого та корисного спілкування. У Полтаві він уже не був у цілковитій самотині, як у Прилуках чи Миргороді. Недаром від початку 1872 р. Мирний перестає вести щоденник — цю мовчазну «розмову з самим собою». Тепер йому було з ким спілкуватися, бо вже невдовзі після приїзду до Полтави він знайомиться з вихованцем Київського університету, колишнім членом Кирило-Мефодіївського братства й «освіченим провідцем українолюбства» Дмитром Пильчиковим та з людьми, що гуртувалися біля нього. Принаймні в липні 1872 р. Мирний писав Біликові про те, як читав у цьому колі свою історичну драму, створену за сюжетом балади про Лимерівну («Ой пила-пила та Лимериха на меду...»), тобто першу редакцію «Лимерівни». Не викликає сумніву й те, що саме патріотичні настрої, які панували в гуртку Дмитра Пильчикова, наштовхнули Мирного на думку звернутися до пам’яток слов’янського епосу, адже інтерес до української та загалом слов’янської старовини був характерний для українофільства ще від часів «Основи». Отож, у 1872 р. молодий письменник перекладає Зеленогорський рукопис — славетну містифікацію Вацлава

Ганки, основу якої складає незакінчена поема на 120 віршів під назвою «Libusin soud» («Любушин суд»). Панас Мирний, так само, як і чимало інших тогочасних письменників та вчених (наприклад, Ізмаїл Срезневський, за чиєю порадою Маркіян Шашкевич переклав «Libusin soud» по-українському), вважав цей твір справжньою пам’яткою чеського народного епосу. Певно, те горде романтичне національне почуття, що ним пройнятий «Libusin soud» (недаром слова Ратибора: «Не доладно / Суду й правди нам шукати в німців» — стали гаслом чеського національного руху), неабияк імпонувало Мирному. Десь у цей самий час він переклав і «Слово о полку Ігоревім». Щоправда, переклад чимось не вдовольнив автора й він старанно витер його гумкою. Крім того, Мирний переклав уривок з німецького епосу кінця XII — початку XIII ст. «Das Nibelungenlied» («Пісня про Нібелунґів») під назвою «Гунтер полонює Бринигільду».

Цього року в житті письменника сталося кілька визначних подій. Зокрема, редакція львівського народовського часопису «Правда» запросила його до співпраці. «Правда» хотіла стати всеукраїнським друкованим органом, тому надавала свої сторінки і письменникам Наддніпрянської України. Зі старшого покоління тут друкувалися Куліш, Марко Вовчок, Кониський, Чубинський, а з молодшого — Старицький, Драгоманов, Нечуй-Левицький та інші. Очевидно, Мирного запросили до співпраці за посередництвом Білика, адже київська «стара громада», в роботі якої він брав активну участь, на той час мала з галичанами досить жваві стосунки. Відтак десь у червні-липні 1872 р. Панас Рудченко надсилає редакторові «Правди» Олександрові Огоновському вісім поезій: дві оригінальні та шість перекладних. Із цих поезій у серпневому числі «Правди» за 1872 р. була надрукована тільки одна — «Україні». Це був перший друкований твір молодого автора, і в ньому він, кажучи словами Сергія Єфремова, задекларував «своє profession de foi[7], що з ним виступає на арену письменства». Юний поет говорить про свою любов до рідного краю, про українську історію як історію боротьби «за правду, за віру», про «науку і любов» як запоруку народної волі. Саме під цією поезією вперше з’являється прибране ім’я Панас Мирний. Що хотів сказати письменник, називаючи себе Мирним? Мабуть, найперше це була вказівка на свою власну вдачу. Крім того, це прибране ім’я мало свідчити, що Панас Рудченко народився в Миргороді. І назву свого рідного міста письменник був схильний асоціювати не так зі створеним фантазією Сковороди містичним «Миргородом», таким собі «горнім Єрусалимом», де споконвіку панує Господня благодать (твори Сковороди Панас Мирний знав і високо цінував за те, що вони «скликали людей до опрощення і рівноправства»), як з Миргородом Миколи Гоголя, тобто з глухим провінційним містечком, чиїм символом є славнозвісна гоголівська калюжа. Миргород — це місто Мирне, змальоване самим письменником у незавершеній трилогії під умовною назвою «Місто Мирне». Подейкують, каже оповідач, що місто Мирне заснували бозна-коли панські хлопи, які тікали сюди з-за Дніпра. «Тут, у своєму захисті, далекі і від панської неволі, і від татарської погані, селились вони хуторами і заводили пасіки. З хуторів їх, з займанщин вільних і заснувалося місто Мирне, і Мирним воно зоветься через те, що тут не було ніколи тих буч і чварів, які по других місцях схоплювалися». За часів Катерини ІІ, продовжує він, Мирне стало містом. І ось тоді «поділилися люди, немов межами одне від другого поодмежовувались, мов кам’яницями обгородилися: дворяни — осібно, службові — осібно, міщани — осібно, козаки — теж осібно; зосталися одні крестяни-кріпаки, котрих дехто вже і за людей не лічив». Потім часи змінювались, але порядки залишалися ті ж самі: мешканців міста цілком поглинула похмура, безугавна й, зрештою, позбавлена всякого сенсу дарвінівська «боротьба за життя». Історія міста Мирного не тільки в мініатюрі повторює історію України, але й історію людини — царя земного, — якою вона постає в «Казці про Правду та Кривду». Змальована тут картина щоденного житейського борюкання дала підставу Володимиру Корякові добачити в прибраному йменні Панаса Рудченка ще один сенс. «Отже й сам письменник, — писав він, — був з такого міста Мирного та й прозвався Панасом Мирним. Гірка іронія, безнадія загубленої обивательщиною людини криється в цьому псевдонімі, безкрилля якесь, що не давало йому сили перебороти це своє оточення». Виходить так, що Панас Мирний вважав «пропащою силою» не тільки своїх улюблених героїв, приміром, Петра Телепня, розбишаку Чіпку чи повію Христю, але й самого себе. Можливо, у такому потрактуванні Коряк і передав куті меду, адже у творах Мирного є куди більш похмурі та безнадійні образки, ніж той, що його бачимо в трилогії «Місто Мирне» (та й написано трилогію десь років через три після появи поезії «Україні» на сторінках «Правди»), але виразна тінь цієї похмурої алегорії все-таки лягає на ім’я Мирний. Недаром Сергій Єфремов завершив свою книгу про нашого письменника питанням: «Хто знає, чи не думав він, свою лаву «пропащих сил» перед читачем вишиковуючи, і про власне життя, що дало великі можливості, та не дало догідної на їх здійснення долі?..»

Утім справжнім дебютом Мирного стала не поезія «Україні», а оповідання «Лихий попутав», написане цього ж таки року й надруковане в листопадовому та грудневому числах «Правди», — трагічна історія дівчини-покритки, яка погубила своє дитя. З одного боку, ця історія взята з життя: в архіві письменника зберігається рукопис під назвою «Характеристика», де занотовано розповідь якоїсь наймички В. про своє життя, схоже на життя героїні оповідання Варки Луценкової. З другого — сюжет цілком традиційний, alte Geschichte[8], як характеризував його Михайло Драгоманов. Чимало традиційного є й у поетиці твору, найперше — сама манера оповіді. «Мені тоді вісімнадцятий пішов. Молода, здорова — я на норов була весела-жартовлива», — так розпочинає Мирний своє оповідання. Ich-Erzählung[9], тобто форма оповіді, коли автор ніби ховається за оповідача, що стала напрочуд популярною в українській літературі після «Народних оповідань» Марка Вовчка (її використовували, зокрема, Федькович,

Ганна Барвінок, Кониський, Нечуй-Левицький та ще навіть Франко), — постає для Мирного готовою «твердою» формою. І сама ця вовчківська манера (оповідь селянки неодмінно позначена рисами фольклорної узагальненості), і використання літературних кліше (скажімо, запозичених із поезії Шевченка фраз на зразок «пішов, похилився», «господиня, мов сова») мало своїм наслідком, сказати б, певну «ідеалізацію» характерів. Недаром Драгоманов у одному з листів до Мелітона Бучинського, загалом прихильно поцінувавши оповідання Мирного, відзначив, що авторові можна було б «і більш розвити тільки трошки намічені індивідуальні штрихи Варки, а то вона уже дуже по-візантійському намальована». Але є в цьому ранньому оповіданні письменника і яскраві мирнівські риси. Наприклад, інтерес до «непривітаних» людей. «І виросте воно, — думає Варка про долю свого сина-байстрюка, — як те стебло край дороги, одно одним, не бачивши привіту людського... вийде з його злодій, п’яниця, волоцюга всьогосвітній. Не знаючи свого добра, буде він чуже руйнувати, людям лихо робити, поки не піймається або в тюрму, або й далі...». Оті «стебла край дороги», перш за все діти «доби емансипації», яка викинула на узбіччя життя тисячі людей, назавжди залишаться в центрі уваги Мирного. Так само мирнівським є тут і образ міста як осередку світового зла. Згадаймо прокляття героїні на його адресу: «Бодай ти, місто, огнем знялось, крізь землю пішло! Як я до тебе йшла — як ластівочка щебетала, назад повертаюся — вороном крячу... Щоб над тобою світ не світив і сонце праведне не сходило, як ти мою молоду долю спаскудило!..» Є тут і суто мирнівські стилістичні прийоми, зокрема, синонімічні фрази на взір «весела-жартовлива», «без хати-оселі» тощо. Словом, оповідання «Лихий попутав» засвідчило появу в українській літературі нового й дуже талановитого письменника. Саме воно разом із написаним через два роки оповіданням «П’яниця» дало підставу Борису Грінченкові стверджувати: «Добродій Мирний має всі завдатки для того, щоб зробитись великим поетом нашого часу. Вимовна мова, пластичність, образність, небажання ганятись за дешевими ефектами, уміння розгорнути велику картину, досконало її скомбінувати і обробити деталі (я маю тут на увазі і його романи), знання свого народу — все те обіцяє нам у ньому письмовця, котрий обновить наше письменство і стане у лавах великих письмовців європейських... »

Та, мабуть, найважливіша подія 1872 р. сталася в житті письменника навесні, коли він поїхав перед великодніми святами із Полтави до Гадяча, адже саме з неї розпочинається історія створення роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Вирушаючи в цю подорож, Мирний хотів «роздивитися народний побут, познайомитися з народною таємною думкою, якою він живе; з його «слушним часом», яким він себе тішить і береже задля свого сина або онука...». Якраз під час оцього своєрідного «ходіння в народ» у селі Заїчинці письменник почув від п’ятнадцятирічного підлітка-машталіра розповідь про те, як два роки тому розбишака Василь Гнидка зі своєю ватагою вирізав сім’ю заможного козака. У ході слідства з’ясувалося, що загалом він погубив близько двадцяти душ у Зіньківському, Миргородському, Переяславському та Полтавському повітах. Цю історію Мирний докладно описав у нарисі «Подоріжжя од Полтави до Гадячого», який 1874 р. був надрукований (без зазначення імені автора) на сторінках «Правди». У своєму нарисі письменник підкреслив, що «Гнидка дуже цікавий суб’єкт як задля етнографа, так і психолога». Справді-бо: «Як такий мирний пахарський побит з його поетичним почуттям, з людяністю викинув з себе такого злющого зарізяку, котрому нічого проткнути ножем горло маленькій дитині...? Питання, на котре повинен одповісти наш етнограф. Які почуття водили руками сього розбишаки, коли він мив їх у гарячій людській крові, так щиро кохаючи свою молоду жінку? Хай скаже наш психолог». А сам письменник, перебираючи на себе роль соціолога, відповів на них так: «На мій погляд, Гнидка — безталанна дитина свого віку, скалічений виводок свого побиту..., де все стало і стоїть нерухомо на однім місці, стояло, поки зачало гнити у самому корні... А тут устає таке питання: не я задавлю — мене задавлять!.. І кидається чоловік, як звірина, на все, купається у крові людській і знаходить в тім свою утіху...» У цих міркуваннях неважко добачити і теоретико-пізнавальний оптимізм, і уявлення про «позитивні» науки (етнографію та психологію) як про «ключ розуміння» людини, і матеріалістичну редукцію людської природи до суми суспільних відносин, і соціал-дарвінізм, і негативізм — словом, увесь той комплекс характерних для 1860—1870-х рр. «секулярних міфологем», який дозволяє трактувати кривавого зарізяку як «пропащу силу». А ще, слухаючи перекази про Гнидку, Мирний хоче збагнути причину героїзації таких людей у свідомості простолюду: «Так народна фантазія почина обвивати хоч грізним, а все ж поетичним словом свого лютого ворога. І хто знає, хто поручиться, що років через 20—30 Гнидка-розбишака не займе рядом місця з яким-небудь [Кармелюком][10], Гаркушею, Засориним і іншими розбишаками післягайдамацької пори, котрі уславилися по всій Україні, яко боронителі убогих і безталанних од заздрості і пригніту багатих і щасливих?..» Зрештою, цих «розбишак післягайдамацької пори» не менше героїзувала й добре знана Мирним літературна традиція: досить пригадати повість-казку «Кармелюк» Марка Вовчка, повість Квітки-Основ’яненка «Гаркуша», «драматичні картини у трьох діях» «Гаркуша» Олекси Стороженка чи поему Пушкіна «Братья-разбойники» (про позашлюбних дітей поміщика Засорина).

Історія Василя Гнидки справила на Мирного невигладне враження. Ближче до кінця нарису «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» він зауважує: «Далі я вже не пам’ятаю, що ми балакали з машталіром; знаю тільки, що цілу дорогу балакали, але все те Гнидка собою затер, зарівняв у моїй пам’яті; тільки сам зостався, як здоровенний іржавий цвях, забитий у білу гладеньку стіну мого спомину; ломив він мою голову і поривав думку розгадати його чудовну появу». Очевидно, враження від почутого було настільки сильне, що Мирний одразу ж загорівся бажанням описати цю історію. Так з’явився твір під назвою «Чіпка». Оскільки він має чималий обсяг — близько семи друкованих аркушів, — можна припустити, що робота над ним тривала впродовж літа й осені 1872 р.

За своїми жанровими ознаками «Чіпка» — повість. У центрі оповіді перебуває один персонаж, а всі сюжетні перипетії обертаються довкола нього. Хронологічні межі твору цілком збігаються з життям головного героя Чіпки Варениченка — приблизно 1840—1867 рр. Власне кажучи, «Чіпка» — це не що інше, як докладна біографія розбійника від дня його народження аж до заслання на каторгу, повість-хроніка, прикметна для тогочасної української літератури, зокрема для прози Нечуя-Левицького. Та навіть сам роман «Хіба ревуть воли...», як писав Олександр Грушевський, є «такою ж хронікою, як і деякі повісті Левицького: різниця лише в тім, що П. Мирний докладніше і повніше намалював нам соціальні умови життя й се поруч з психологією поодиноких персонажів дає повніший і детальніший начерк соціальної еволюції життя». Є, правда, і ще одна різниця: на відміну від Нечуя-Левицького, Франка чи Коцюбинського, які досить рідко вдавалися до ретроспекції, Мирний полюбляє змальовувати минуле своїх героїв, що перебуває на чималій часовій відстані від описуваних у творі подій, а інколи навіть за хронологічними межами сюжету.

Свою повість Мирний давав читати (або й сам читав) декому зі знайомих, зокрема Дмитрові Пильчикову. Той сказав, що в автора «Чіпки» «французький смак», адже він поклав в основу твору кримінальний сюжет. Очевидно, Пильчиков мав на думці творчість Ежена Сю, Александра Дюма, Поля Феваля чи Еміля Габоріо. Але найбільше важили для

Мирного ті міркування щодо «Чіпки», які виклав у своєму просторому відгукові на цей твір Іван Білик. Думки щодо єства літературної творчості, висловлені Біликом у цьому відгукові, цілком збігаються з тими, що їх він розвивав у своєму циклі рецензій під назвою «Перегляд літературних новин», який друкувався в «Правді» впродовж 1873—1875 рр. Зважаючи на те, що достеменно невідомо, коли саме Білик писав свій цикл, а «Правда» часто друкувала подані матеріали зі значним запізненням, важко сказати, чи Білик прикладав уже готові настанови до повісті «Чіпка», чи якраз повість Мирного наштовхнула його на висловлені в циклі думки про природу й завдання літературної творчості. Так чи так, у «Перегляді літературних новин» Білик писав: «Минули епічні поеми, не здатні й віршовані повісті: настали часи народного романа і повісті на основі щирого реалізму». Ця теза виразно перегукується з думками Михайла Драгоманова, який на сторінках «Правди» в цей-таки час цитував лермонтовське «умчался век эпических поэм» і говорив про «соціальний реалізм» як «метод мишлення». Варіаціями на цю драгоманівську тему стануть міркування Івана Франка про «науковий реалізм», Михайла Павлика — про «реалізм ідеальний», Остапа Терлецького — про «живий реалізм». Якраз такий реалізм Білик побачив у повісті свого брата, чия манера письма в цьому творі найбільше нагадувала йому манеру російського реаліста Федора Решетникова. У реалістичній стратегії Білик трактував і проблематику людини та суспільства, зокрема «злочину й кари»: «Громадський строй лежить опукою на людині і як би не силився поодинокий чоловік з його вирватись — він його давить своєю вагою. Громада — великий чоловік. Чи в доброму так, чи й у лихому — все однаково. Тим-то, щоб покарати якого чоловіка лихого або які громадські хиби, не слід нападом напускатись на поодинчих людей. Треба розказати, звідкіля і як іде яка хиба, що її піддержує, як вона розпросторюється: тоді вона в пень буде підрубана — і передові люди її зречуться, а за передовиками — й громада. Тим-то й мають тепер вагу тільки ті письменці, що йдуть громадською, соціальною тропою і соціальним поглядом озирають життя народне». Таку соціальну психоаналітику й терапію Білик прикладає як мірку до повісті Мирного. Неважко добачити тут віддзеркалення думок Роберта Оуена, які він виклав у своїй славетній книзі «A new view of society, or Essays on the formation of the human character» («Новий погляд на суспільство, або Нариси про формування людського характеру») і які справили значний вплив на літературу, зокрема на російських прозаїків 1840-х рр. «З європейських соціалістичних думок, — писав Драгоманов, — найбільше запала їм думка Роберта Оуена, що людина цілком не винна в тому, чим вона стала й що вона робить, бо вона є такою чи іншою, дякуючи тому ґрунту, на якому зросла, й тим порядкам, при яких живе». Отож, відзначивши, що «Чіпка» «в малоруській літературі явище незвичайне» найперше за своїми соціальними мотивами, Білик подає братові цілу низку порад щодо подальшої роботи над цією чорновою версією твору. Найголовніше, що пропонує Білик, — істотне розширення горизонтів обсервації. У повісті, каже він, автор змалював Чіпку «тільки як розбишаку, залишивши осторонь людину». Оскільки «людське» Білик розуміє передовсім як «соціальне», він радить Мирному значно розширити змалювання соціальних зв’язків свого героя та соціального тла загалом. На його думку, якраз це дозволить з’ясувати причини Чіпчиного розбишацтва. «...Тобі, — каже він, — слід розширити горизонт і подивитись на життя, як воно є, а не в ізольованому фокусі — розбишацтві. Автор повинен не з розбишацького кубла дивитися на світ, а навпаки — зі світової точки — на розбишацьке кубло». Це можна зробити, зокрема, тоді, коли протиставити ідеї «багатства за чужий кошт» ідею «праці з мозольними руками», бо «в ізольованому фокусі» соціальний детермінізм явно втрачає на силі, адже цілком очевидно, що «за тих самих умов, під впливом інакшого світогляду, люди живуть і дають жити іншим». Білик відзначив також психологічну невмотивованість повернення Чіпки до розбишацтва після того, як він став заможним і шанованим чоловіком, докладно охарактеризував головних персонажів, відслідкував хронологію подій, подав слушні міркування щодо роботи над стилем. Так, покликаючись на досвід Тургенєва, він радив частіше вдаватися до тропіки, перш за все, до метафори, коштом надто вже рясних у Мирного порівнянь.

Крім відгуку, Білик зробив у рукописі Мирного чимало покрайніх записів, що торкалися різних питань: від манери змалювання окремих образів до хронології подій. Наприклад, у десятому розділі повісті Мирний подав такий портрет Чіпки: «А Чіпка, як орел. Високого зросту, статний, бравий, широкоплечий, козацький вид у нього, карі огненні очі, довгі та дужі, як у млина крила, руки, все це говорило, що сила цього чоловіка нелюдська, що йому б тільки вітрами та водами верховодити, а не ціпами правити». Білик робить до цієї замальовки такий коментар: «По-моєму, нервовій натурі Чіпки значно більше пасувало б бути середнього зросту, мов із заліза скутим, дужим і сильним енергією, екстазом, котрий завжди поєднується з нервовістю. Нервовість, екстаз, розум, упертість чи краще — сила волі у звичайній на зріст фігурі — ось у чому сила Чіпки». Таким чином, Білик радив Мирному зробити образ психологічно наснаженим, відійти від описовості, заснованої на фольклорних кліше.

Читать далее
Добавить отзыв