Терен у нозі

Описание:

Гуцульщина у Франкових оповіданнях зображена своєрідно. Не етнографізм, не любовна тематика чи екзотика природи, а соціальні, психологічні та філософські проблеми цікавлять письменника. Тут виявились пошуки своєрідної композиційної форми, спроможної передати особливості психіки гуцула й глибину його роздумів над життям.

Cover
Анотація

Гуцульщина у Франкових оповіданнях зображена своєрідно. Не етнографізм, не любовна тематика чи екзотика природи, а соціальні, психологічні та філософські проблеми цікавлять письменника. Тут виявились пошуки своєрідної композиційної форми, спроможної передати особливості психіки гуцула й глибину його роздумів над життям.


Іван Франко

Терен у нозі

Терен у нозі

Старий, хворий Микола Кучеранюк дожидав смерті.

Ще два тижні тому він уостатнє керманичу-вав на Черемоші, відігнав чотириталбову дарабу[1] до Кут і відси вернув пішки додому. Нічого йому не бракувало, а проте був блідий як труп. Увесь вечір він мовчав і сидів перед хатою он там високо на шпилі гори, покурюючи люльку на коротенькім цибусі й німо вдивляючися в розкинене внизу село, у Черемош, що шумливою гадюкою закрутився низом, і в супротилежну могутню гору, покриту темним лісом. Та другого ранку він прокинувся, жалуючись на болючу колотьбу в боці, почав сильно кашляти та трястись у лихорадці. Покликав своїх трьох синів, сказав їм, що буде вмирати, і велів їм скликати найстарших та найповажніших сусідів, щоб міг у їх присутності виявити свою остатню волю. Сини прийняли сю відомість досить спокійно та повдержливо, хоч дуже любили батька. Тільки їхні жінки та діти підняли крик і лемент, але старий велів їм мовчати та бути спокійними.

- Будьте тихо! - мовив він напівсуворо, а напів-ласкаво. - Я вмру, хіба ж то яке диво? Нажився немало. Чи хочете, щоб я жив вічно? Рушайте й приладжуйте все, що треба для похорону!

Одна невістка почала щось закидати про лікаря. Старий розсердився не на жарт.

- Не плети дурниць! Шістдесят літ прожив я без лікаря, то й при смерті обійдуся без нього. І що може лікар порадити на смерть? Чи лікарі й самі не вмирають? Рушайте кожде до своєї роботи й не журіться мною!

Ніхто не спротивлявся. По обіді посходилися сусіди, покликано й громадського писаря, який, за приказом старого Миколи, написав його «аста-мент». Йому зробилося трохи легше, він балакав із людьми й велів своєму наймолодшому синові привезти на другий день панотця, бо хоче висповідатися й запричащатися. Сусіди похвалили сей намір і навіть не пробували сяк чи так захитати Миколову певність, що йому швидко прийдеться вмирати.

На другий день йому погіршало, гарячка стала дужча, тяжкий кашель майже душив його; він зробився на виду чорний, як земля, похудів страшенно, і коли приїхав верхи панотчик, щоб наділити його остатньою релігійною потіхою, він справді виглядав так, немов ось-ось сконає. Сини, похитуючи головами, знай, шептали, що «дєдьо», певно, не переживе сеї ночі.

Але вночі йому полегшало. А другого дня він піддужав настільки, що пополудні міг устати й вийти трохи на свіже повітря. Був чудово гарний, ясний і тихий вересневий день. Сонце гріло, але не пекло, повітря на горах було чисте й запахуще, а дзвінкий шум Черемоша з долини доходив як солодка мелодія, як безконечний привіт життя. Старий гуцул усів на старій обрубаній колоді й німо та спокійно вдивлявся у величний краєвид. Високі гірські шпилі, бачилось, моргали до нього; глибокі, тінисті долини обслонювалися темними тайнами. Черемош унизу зі своїми могутніми закрутами[2], шумливими шепотами й запіненими «гоцами» видавався мов непорушний, мов вилитий із зеленкуватого скла. По його берегах снували тут і там немов червоні, білі та чорні мурашки - то були люди. Із плоских дощаних дахів широко порозкиданих хат клубив-ся білий димок. Але Микола глядів на все те без-учасно, немов не з сього світу. Не почував уже туги, не тягло його в далечінь; відколи був певний, що незабаром умре, усе окруження зробилося йому чужиною.

Та чим більше сонце хилилося над західним обрієм, тим більше почав у його серці ворушитися якийсь неспокій. Напруживши всі свої сили, опира-ючися на розкішно писаний топорець, він зійшов на найвищий шпиль гори, що захищала його хату від заходових вітрів, сів тут на камені й полетів очима в протилежнім напрямі, ніж досі. І тут, доки зір засягне, - високі гірські шпилі, ліси, долини і звори. Та Миколин зір слідив, бачилось, із якоюсь дивною тривогою за бігом сонця. Він придивлявся кожній легенькій хмарці, що виринала відкись на заході і, запалюючися золотом і пурпуром, звільна пливла за сонцем. Підзорливим оком міряв кожний клуб диму, кожний туман пари, що підіймався з лісів і зворів. А коли нарешті сонце затонуло в кроваво-червоних хмарах, мов розпалена куля у воді, він зітхнув глибоко, затремтів, мов від морозного подуву, із трудом підвівся з місця й мовчки пішов додому.

Від того дня минули вже два тижні. Микола все був «при смерті», вважав сам себе чужинцем, відлученим, а все-таки не вмирав. Йому робилося раз ліпше, то знов гірше; іноді цілими днями лежав на постелі й майже не міг рушитися, а потім раптом переставав кашель і колотьба в боці, він міг устати, ходити й навіть зіходити на верх гори й вдивлятися в захід сонця. Лиш його неспокій збільшувався раз у раз. Не їв майже нічого, лише десь-колись випивав склянку теплого молока. Його тіло виху-діло, його волосся за тих кілька днів побіліло, як сніг, а в очах тліли якісь несамовиті огники. Спати не міг ані вдень, ані вночі, а як інколи вночі сон його зломить, то зараз починає стогнати й хлипати - і прокидається, увесь облитий потом тривоги. Він не молився, не розмовляв ні з ким, не цікавився нічим й обертався поміж своїми дітьми й внуками, як чужий. Діти, що вперед горнулися до нього й радували його своїм щебетанням, тепер сторонилися від нього й боязко шукали собі забави на весь день, якмога десь поза домом, щоб якнайрід-ше стрічатися з ним.

У неділю він велів скликати сусідів до себе.

- Любі сусіди, - мовив до них, коли всі посідали перед його хатою на стільчиках, колодах або й так просто, на мураві, а він сам напівсидів-напів-лежав на джерзі й подушці, - порадьте мені що! Не можу вмерти. Так мені щось тяжко на серці. Усе мені здається, що на мені тяжить якась велика провина й не пускає мою душу від тіла. Кілько разів дивлюся, як сонечко сідає за горою, усе мені видається, що там хтось золотими ключами замикає браму передо мною. Скажіть, може, я кому з вас догурив і сам про те забув, а він носить на мене гнів у серці?

Люди мовчки зирнули один по однім, а потім мовив один за всіх:

- Ні, Миколо! Ніхто з нас не носить гніву в серці на тебе. Усі ми грішні, а як не вибачимо один другому, то нам і Бог не вибачить.

- А проте, - сумно сказав Микола, - мусив хтось, свідомо чи несвідомо, заскаржити мене в пана Бога. Адіть, моє волосся побіліло, як сніг, за отсі дві неділі. Мучуся дуже, а вмерти не можу. Щоночі хтось

кличе мене геть, а проте щось мов кліщами держить мене на місці. Отак як потемніє, то все чую, як трембіта грає в полонині, і рвуся за її голосом - і не можу.

- Може, жаль тобі світу, дітей, гір, Черемоша? -закинув старий Юра, Миколин ровесник і приятель.

- Ні, Юро, не жаль, - відповів Микола. - Я жив досить. Мої діти, Богу дякувати, забезпечені. Гори й Черемош не потребують мене й не можуть дати мені нічого.

- Що ж тебе так турбує? Може, у тебе який старий гріх на душі, а ти затаїв його перед людьми, а він тепер проситься на сповіді й не хоче пустити тебе, поки його не направиш?

- Не знаю, Юро, але мені здається майже, що воно щось так, хоча... Бачиш, я раз мав таку пригоду - давно тому, дуже давно!.. І вона тепер знов тривожить мене. А проте. Так, я не говорив про неї нікому з вас, але таки не таїв її перед людьми. Я тричі сповідався з неї, а проте не зазнав полегшення.

- Висповідайся з неї перед нами й перед святим праведним сонцем, - мовив Юра, - то, може, відступить від тебе тота тривога.

- Та то, властиво, нема що багато й оповідати. Се було ще за моїх парубоцьких часів - уже тому зо сорок літ. Знаєш, Юро, я був тоді найгірший забіяка в селі й найліпший керманич на весь Черемош. У неділю була велика бійка в шинку; багато парубків - здається, що й ти, Юро, сарако, - пішли додому з порозбиваними головами, а одному, моєму найтяжчому ворогові, Олексі Когутикові, догодив я так, що за кілька неділь його поховали. А я сам обірвав лише кілька зовсім неважних ґуль та задрапнень і в понеділок, як би нічого й не бувало, пішов на дарабу.

Я й стрик[3], глухий Петро, збили ще вдосвіта чотириталбову дарабу в Жаб’ї[4] і, скоро надійшла повінь, рушили долів Черемошем. Був гарний літній день; на всіх долинках покошено сіно. Запах свіжого сіна й достиглих малин, що звисали скрізь із стрімких берегів понад водою, так і обвівав мене. На серці було любо, свобідно та радісно, як рідко буває.

Петро стояв при передній кермі, я вхопився за задню. Під полуднє запливли ми до Ясенова і ймилися біля шинку. Вода була сильна, а ми мали гнати дарабу лише до Вижниці, то й не потребували боятися, що нам перед приходом вода впаде.

На березі, як звичайно, була ціла купа дітей. Вони купалися, кидали камінням, гралися на березі й робили галас. Скоро ми з дарабою йми-лися берега, зараз ціла юрба їх повскакувала на дарабу; бігали по ній, гойдалися на кльоцах[5]або скакали з них у воду й випливали на берег. Нам то була не першина, і ми, не кажучи їм нічого, пішли до шинку, випили по чарці й зараз вернули. Не звертаючи уваги на хлопців, відп’яли ми дарабу від берега й зіпхнули на течію. Скоро дараба пішла в рух, хлопчища справді зручно і з голосним вереском поскакали хто в неглибоку воду, хто на річне каміння й подалися до берега, а ми поставали на дарабі, кождий на своїм місці, і взялися за керми, щоб навернути дарабу на головну течію. Може, так минуту я працював кермою, коли втім, підводячи очі, бачу, що на заднім кінці дараби сидить хлопець. Так, як мені в тій хвилі повиділося, міг мати чотирнадцять або п’ятнадцять літ і був одягнений бідно, у брудній сорочці зрібного полотна[6] та в чорнім повстянім капелюсі - звичайно, пастушок. Він сидів тихо, трохи скулений, на кінці кльоца і якось так залюбки вдивлявся в хлюпання зеленкувато-сірої каламутної води поза дарабою, що, бачилось, не бачив нічого іншого довкола себе. Я стояв при кінці керми, може, п’ять кроків оддалік від нього, а що він сидів обернений до мене плечима, то я не міг бачити його лиця.

- А ти що тут робиш, мой? - відізвався я до нього. Він не відповів нічого, лише простягнув свою ліву руку й показав на супротилежний беріг. При тім я завважив, що його простягнена й до ліктя гола рука була незвичайно біла, якої я ще не видав ніколи в бідного хлопця-пастуха.

- Хочеш на той бік? - запитав я.

Він потакнув головою, не обертаючись і не кажучи ані слова.

- А де ж хочеш висісти? - запитав я ще раз. - Адже бачиш, що той берег тут усюди стрімкий, нема де ймитися[7].

Не обертаючись і не кажучи ані слова, хлопчище помахав своєю сніжно-білою рукою взад, униз рікою, і здавалося, що ані на хвильку не бажав переривати собі оглядання шумливих та шипучих клубів черемошевої води. Мені се було байдуже: чей[8] же, хлопчище знає добре сю воду. Ми пливли власне попри громаду дуже неприємних кам’яних брил, що ліниво розляглися по самій середині ріки, мов череда здорових волів у купелі; треба було дуже обережно просмикуватися між ними, то й у мене при кермі була гаряча робота. Крізь клекіт хвиль крикнув я ще до хлопця:

- Як будемо близько того місця, де тобі треба на берег, то скажи нам заздалегідь, щоб ми скрітали[9]дарабу з течії ближче до берега, на плитке[10] місце. Чуєш, мой?

Читать далее
Добавить отзыв