Хмарочос

Жанр: Современная украинская литература, Художественная литература

Правообладатель: Нора-Друк

Дата первой публикации: 2012

Описание:

Мистецьке середовище живе за своїми правилами — виставки, концерти, презентації, творча конкуренція, пошуки натхнення, повна відстороненість від політичних процесів в країні... Але в одну мить все змінюється: новий міністр культури оголошує правила, яких відтепер мають дотримуватися всі. Під заборону потрапляє будь-яке вільне мистецтво і на офіційному рівні затверджуються нові дозволені для творчості теми. По всій країні проходять офіційні зібрання творчих спілок, рішення яких одностайне — підтримати нову культурну політику. І лише сотня митців вирішує боротися за творчу свободу. «Сотня нескорених» захоплює хмарочос в центрі міста і влаштовує на його даху свій табір. Вони висувають вимоги владі — або вона скасовує цензуру і заборону на вільну творчість, або митці скоять акт масового самогубства і тим самим підбурять громадськість до активних дій і викличуть резонанс у світі. Утопія? Фантастика? Чи гротескна реальність?..

Валентин Терлецький

ХМАРОЧОС

Вони мовчки стояли, мiцно взявшись за руки, дивились в туманну глибочiнь нiчних вулиць десь там унизу – двадцять два поверхи пiд ногами – i теплий пiвденний вiтер куйовдив їхнє волосся i роздмухував їхнi палкi серця, що гупали в такт у грудях, наче великi тубiльнi тамтами. Вони були готовi до прощального стрибка у невiдомiсть, i вже нiщо не могло їх затримати у цiй вiдразливiй, остогидлiй реальностi, яка глухо долинала хрипким матючинням, прокльонами i вмовляннями правоохоронцiв з-за дверей на дах багатоповерхiвки. Але вони вже нiчого не чули, тому що все давно вирiшили – реальнiсть надто запiзнилася. Їм залишався лише один крок, аби назавжди стати вiльними…

Художники

Маркiян вiдклав пензля, вiдступив на два кроки назад, i з задоволенням оглянув свою щойно завершену картину. З полотна на нього дивилися, посмiхаючись, кiлька гуцульських селян, якi виходили з осiннього лiсу на стежину, що вела до села. Вони смiялися i про щось говорили мiж собою, i лише один персонаж, зовнi дуже схожий на самого Маркiяна, що йшов позад iнших, дивився якось напружено i навiть з осторогою.

Маркiян задоволено хекнув, потер долонею чоло i сiв у велике м'яке крiсло в кутку майстернi. Вiн дивився на своє творiння i про щось думав. Його тихе споглядання власного чергового шедевру перервав обережний стук у дверi. Слiдом за цим до кiмнати увiйшла дружина Маркiяна Валя, i мовчки завмерла перед картиною чоловiка.

– Подобається? – спитав художник, закурюючи сигарету.

– Аякже! Це чудово, розкiшно! Менi завжди подобаються твої роботи, але цього разу, здається, ти перевершив самого себе. Картина просто iдеально гармонiйна, – Валя у захватi наблизилася до неї впритул, i почала зблизька розглядати деталi.

– Це моя остання робота на замовлення Народної галереї. Я завершив гуцульський цикл. Все готово. Завтра можна буде їхати до них – укладати остаточну угоду… Одинадцять великих полотен за пiвроку! Я собою задоволений, – художник вiдпив з бокалу великий ковток вина i солодко затягнувся цигаркою.

– Гадаю, вони будуть у захватi. Аякже – полотна вдалися! Справжнi шедеври… А ще я думаю, що тобi слiд переглянути їхнi умови. Менi здається, попередня угода просто грабiжницька щодо тебе. Умови контракту здирницькi. Досить вже годувати цих захребетникiв. Врештi, якщо вони не пiдуть тобi назустрiч, ти можеш розiрвати домовленiсть i продати картини в столицю, або Турковському. Вiн iз задоволенням купить їх усi!

– Згода, я поговорю з ними про новi умови контракту. Це i так вже давно потрiбно було зробити. Ти маєш рацiю… А щодо Турковського – вiн такий самий грабiжник, як i Народна галерея. Тiльки з бiльшими амбiцiями, – художник пiдвiвся i пiдiйшов до картини. – Доки сохнутиме фарба, пропоную пiти до «Мальви» i вiдзначити закiнчення роботи. Ти як?

– Iз задоволенням, мiй любий! – дружина обiйняла Маркiяна за шию i поцiлувала в давно неголену, зарослу жорсткою сивою щетиною щоку.

Незабаром вони вже сидiли за розкiшно накритим столом у ресторанi «Мальва», де останнiм часом полюбляли вiдзначати урочистi подiї найбагатшi жителi Тигринська. Сумирно бесiдуючи про те i се та попиваючи пiнистий «Кристал», вони й не помiтили, як до зали ресторану майже увiрвалася, ввалилася, вдерлася якась галаслива компанiя. Надвечiрнiй спокiй i затишок «Мальви» одразу розчинився у гаморi та метушнi.

– А-а-а! Хто тут у нас сьогоднi? Невже сам пан Маркiян Богущак iз дружиною? Гордiсть i свiточ всiєї нашої зацофаної Юналiї! Рiдкiсний птах у цьому шалманi! – почули вони раптом над головами неприємний хрипкий голос Арсенiя Квiтницького – молодого, але вже доволi модного гламурного художника, що завжди виклично протиставляв себе «старiй» мистецькiй школi Богущака i його однолiткiв. – Щось вiдзначаємо, пане Маркiяне? Невже продали своїх «гуцулiв» до Народної галереї? – Квiтницький нахабно пiдсунув до себе ногою вiльний стiлець, повернув його задом наперед, i всiвся, поклавши руки та пiдборiддя на спинку, просто навпроти подружжя Богущакiв, уважно i не приховуючи глузування роздивляючись Маркiяна i Валю.

Вдягнений у довгу, аж до пiдлоги, пишну лисячу шубу i таку саму шапку з пухнастим хвостом, на кшталт американських мисливцiв початку минулого столiття, у високих ковбойських чоботах зi срiбними бляхами, Арсенiй Квiтницький зовнi i своєю поведiнкою нагадував чи то стародавнього помiщика з пiвнiчної глибинки, чи то заокеанського дивака-мiльярдера. Його видовжене блiде обличчя з майстерно вистриженою чудернацькими вiзерунками борiдкою i водянистими риб'ячими очима, що палахкотiли божевiльним наркотичним вогнем, видавало в ньому витончену, екстравагантну, i водночас самозакохану i жорстоку людину, яка нiколи i нi перед чим не зупиняється. Позад Квiтницького посмiхалися i перешiптувалися четверо гарненьких розбещених красунь з довгими хижими нiгтями i волоссям нижче спини, всi на одне обличчя, нiби з якихось глянцевих журналiв, якийсь голубий пiдлiток-гедонiст в окулярах а-ля Гаррi Поттер i нахабний кучерявий молодик у рожевих джинсах, що усiляко блазнював i кривлявся – його одвiчний почет, без якого вiн нiколи й нiде не з'являвся.

Маркiян невдоволено обвiв поглядом усю цю компанiю, продовжуючи, нiби нiчого не сталося, щось розповiдати дружинi. Проте Арсенiй не здавався. Вiн простягнув тонку аристократичну руку в дорогих перснях до тарiлки Маркiяна, витягнув з неї слизький вiд маринаду корнiшон, i повiльно поклав його собi до рота, не зводячи при цьому очей з колеги-художника.

– Ну, знаєте, пане Арсенiю, ви поводитеся щонайменше брутально! – не витримав Богущак. – Ви з вашим циганським табором заважаєте нам вечеряти. Це нечувано!

– Зате реалiстично – як на ваших картинах, – i Квiтницький розсмiявся, закинувши назад голову у лисячiй шапцi. Слiдом за ним почав голосно смiятися весь його строкатий супровiд. А кучерявий блазень у рожевих джинсах раптом вигулькнув просто перед обличчям Валi i скорчив страхiтливу морду, вiд чого жiнка скрикнула i вiдсахнулася вбiк.

Маркiян пiдвiвся i покликав офiцiанта. Але Квiтницький владним жестом тонкої руки зупинив запопадливого хлопця з тацею в руках, i водночас обiрвав тим самим смiх свого розвеселого почту.

– Вибачте, коли образив вашi естетичнi почуття – я не хотiв, Бог свiдок! Я просто хотiв з вами привiтатись, от i все.

– Так, але манера ваших привiтань якась виклична й дикунська. Вiдверто кажучи, ви поводитесь, як терорист, – Богущак всiвся на мiсце, роздратовано висмикуючи з-за комiру бiлу полотняну серветку.

– Змушений не погодитися з вами – дикуни взагалi не вiтаються один до одного! Вони просто одне одного з'їдають, – i Арсенiй знов розреготався на весь ресторан, даючи сигнал своїм лакузам робити те саме.

– То ви щось маєте до мене, чи так – познущатися зазирнули? – спитав Маркiян, насупивши густi сивi брови.

– Що ви, боронь Боже! У жодному разi я не мав намiру з вас знущатись! Я просто хотiв спитати, як просувається ваша робота над «гуцульською» серiєю? Бо шановний пан Турковський вже дiстав мене своїми запитаннями, чи зможу я написати щось схоже для його колекцiї. I знаєте що? Я йому вiдмовив категорично. Малювати гуцулiв – то ваш привiлей! Бо саме тут я не хочу переходити вам дорогу. Врештi-решт, я ж не народник, я – гуру гламуру! – i Квiтницький знову засмiявся, обводячи поглядом вже заповнений вщерть зал ресторану.

– Так! Вiн великий гуру гламуру – ми це пiдтверджуємо! Самi бачили! – знову скорчив морду бiля Валиного обличчя молодик у рожевих джинсах. Довгоногi красунi в норкових шубках по-котячому замуркотiли, погладжуючи наманiкюреними пальцями плечi й спину Арсенiя i цiлуючи його по черзi у вiзерункову борiдку.

Поруч з їхнiм столиком вже покiрно стовбичили три офiцiанти в очiкуваннi грандiозного замовлення вiд цього вiдомого на пiвкраїни гультiпаки i митця. Але замiсть нього до них суворо i погордливо озвався голубенький Гаррi Поттер:

– Нам, будь ласка, приготуйте кальянний кабiнет, i щоб там нiкого крiм нас не було. Це раз. А два – подзвонiть до турка, аби готував нам лазню на вечiр. З усiма прибамбасами. Поки що все.

Квiтницький пiдвiвся, вихопивши з тарiлки Маркiяна ще один корнiшон, i помахав йому хвостом свого малахаю:

– Бай-бай, мiй любий Маркiянчику! Бажаю удачi пiд час пiдписання контракту з народниками! Глядiть, не продешевiть. А то я на вас ображуся… Ходiмо! – зневажливо кинув вiн своїм супутникам i рвучко пiшов геть, свiдомо зачiпаючи полами лисячої шуби iнших вiдвiдувачiв ресторану.

– Нарештi вони пiшли. Я вже думала, що цей жах не матиме кiнця, – зiтхнула з полегшенням Валя, дiстаючи iз сумочки маленьке люстерко i пригладжуючи пофарбоване в буряковий колiр волосся, яке вже встигло трохи розкуйовдитись.

– Так, справдi, це рафiноване хамство… – автоматично вiдповiв Маркiян, дивлячись перед собою i про щось думаючи. На його ще доволi молодому i гарному смаглявому обличчi, пiд густою копицею довгого сивого волосся залягла непомiтна на перший погляд журлива тiнь. Але за мить вона розтанула, i художник знову кинув закоханим поглядом на свою синьооку дружину. Вона заплющила очi i нiжно поцiлувала його у вуста, а потiм прошепотiла:

Читать далее
Добавить отзыв