Маленька принцеса

Жанр: Литература для детей, Художественная литература, Приключения

Правообладатель: Фабула

Дата первой публикации: 2019

Описание:

Сара Кру — семирічна дівчинка, яка сприймає світ як доросла людина. Улюблене заняття Сари — читати книжки і складати власні історії. Але жодні вподобання дівчинки не зрівняються з її любов’ю до батька — капітана Кру. Добра і сором’язлива Сара завжди вміла бачити людей наскрізь. Так, вона з першої зустрічі розпізнала в директорці школи, куди її влаштував батько, нещиру і жорстоку жінку. Своє справжнє обличчя директорка розкриває, щойно до школи приносять звістку про смерть батька Сари, яка залишається на неї без жодного пенса.

Френсіс Бернетт

Маленька принцеса

© Дубовик Л. І., переклад, 2019

© Флерова Е. Є., іл., 2019

© ТОВ Видавництво «Ранок», 2019

ISBN (fb2)

Усі права збережено.

Жодна частина цього видання не може бути відтворена

в будь-якій формі без письмового дозволу

власників авторських прав.

Глава I

Сара

Одного похмурого зимового дня, коли Лондон огорнув настільки густий туман, що ліхтарі запалили зранку, вулицями міста тихо котився кеб, у якому їхала маленька дівчинка разом зі своїм батьком.

Вона сиділа підібгавши ноги та притулившись до тата і якось не по-дитячому задумливо дивилася на перехожих. Цей вираз зовсім не пасував до її маленького обличчя. Дивно було б побачити такий навіть у одинадцятирічної дівчинки, а Сарі Кру виповнилося всього лише сім.

Річ у тому, що Сара не була схожою на інших дітей. Вона повсякчас щось вигадувала та мріяла про незвичайне, а ще цікавилася дорослими та їхнім життям. Їй здавалося, що сама вона прожила вже багато-багато років.

Сара щойно приїхала до Лондона з Бомбея разом зі своїм батьком, капітаном Кру. Тепер вона пригадувала деталі цієї подорожі. Вона пам’ятала великий корабель, ласкарів[1], які сновигали туди-сюди, дітей, які гралися на залитій сонцем палубі, і дружин молодих офіцерів — вони намагалися розговорити її, а потім сміялися з її слів.

Та найдивнішим Сарі видавалося те, що спочатку вона жила в спекотній Індії, потім опинилася посеред океану, а наразі вже їхала в якомусь незвичному екіпажі химерними вулицями, на яких удень було так само темно, як і вночі. Усе це настільки вражало дівчинку, що вона присунулася до батька ще ближче.

— Тату! — промовила вона тихо і таємниче, майже пошепки. — Тату!

— Що, моє серденько? — запитав капітан Кру. — Про що ти розмірковуєш?

— Це «те місце», тату? — прошепотіла Сара, ще міцніше притискаючись до батька. — Так, тату?

— Так, моя крихітко! Ми нарешті дісталися до нього.

І, попри те, що Сарі виповнилося лише сім років, вона розуміла: батькові важко говорити про це. Їй здавалося, що тато давно, ще багато років тому, почав готувати її до думки про «те місце», як вона його називала. Мати Сари померла після її народження, і тому дівчинка ніколи не тужила за матір’ю. Крім молодого, вродливого, багатого, люблячого батька у Сари, либонь, не було нікого на всьому світі. Ці двоє завжди гралися разом і щиро любили одне одного. Дівчинка знала про заможність її батька, тільки тому що слуги пліткували про це між собою. Сара не сповна усвідомлювала значущість багатства. Вона змалечку знала одне життя: мешкала в чудовому будинку з чималою кількістю слуг, мала айю (няню-індуску, яка її обожнювала) і безліч усіляких іграшок. Дівчинка чула, що так, зазвичай, і живуть заможні люди. Оце і все, що дівчинка знала про багатство.

Сара почувалася цілковито щасливою, і лише думка про «те місце», куди її коли-небудь відвезуть, дещо турбувала дівчинку. Клімат Індії шкідливий для дітей, тому за першої нагоди батьки вивозять їх звідти, найчастіше — до Англії, у школу. Сара бачила, як від’їжджали інші хлопчики та дівчатка, і чула, як згодом їхні батьки розповідали про отримані від дітей листи. Вона знала, що їй теж колись доведеться поїхати, і з жахом усвідомлювала те, що доведеться розлучитися з батьком.

— А чи не міг би ти залишитися в «тому місці» зі мною, тату? — запитувала вона, коли їй виповнилося п’ять років. — Ти теж пішов би до школи, а я допомагала б тобі вчити уроки.

— Ти недовго пробудеш там, моя крихітко, — відповідав батько. — Я привезу тебе до гарного будинку, де багато маленьких дівчаток. Ти гратимешся з ними, а я надсилатиму тобі безліч цікавих книжок. І ти виростеш так швидко, що ми незчуємось, як ти вже повернешся доглядати свого старенького татуся.

Сара плекала ці думки в серці. Вести господарство батька, їздити з ним верхи, сидіти на почесному місці за столом під час його званих обідів, розмовляти з ним і читати його книги — кращого годі й уявити. І якщо заради того, щоб домогтися свого щастя, потрібно поїхати в «те місце», до Англії, то доведеться зважитися на це. Щодо сонмища маленьких дівчаток — їй було байдуже, але якщо у неї буде досхочу книг, вона як-небудь проживе. Сара любила книги понад усе на світі й навіть часто вигадувала різні історії та розповідала їх сама собі. Часом вона ділилася ними з батьком, якому ті теж були до вподоби.

— Ну що ж, тату, — м’яко промовила Сара, — позаяк ми вже тут, то, здається, мусимо змиритися із цим.

Капітан засміявся і поцілував Сару. Сам він змиритися з цим аж ніяк не міг. Чоловік знав, як самотньо почуватиметься після повернення додому, в Індію. І тому ніжно пригорнув доньку до себе, тоді як кеб повернув на площу і зупинився біля великого будинку.

Це була понура цегляна будівля, така сама, як і всі сусідні. На вхідних дверях блищала мідна табличка з вирізьбленими чорними літерами:

МІС МІНЧІН.

ЗРАЗКОВА ШКОЛА ДЛЯ ПАНЯНОК

— Ну ось ми і приїхали, Саро, — якомога веселіше сказав капітан Кру.

Він підняв дівчинку на руки і поставив біля під’їзду, а потім вони зійшли на сходи та подзвонили.

Згодом Сара часто розмірковувала над тим, що цей будинок дивно схожий на саму міс Мінчін. Він мав вигляд презентабельний і був добре мебльований, але в цілому його обстановка була геть позбавлена краси. Меблі в приймальні були жорсткими та блискучими від полірування. У вітальні, куди запросили Сару та її батька, на підлозі лежав килим з квадратним візерунком, стільці теж були якісь квадратні, а на громіздкому мармуровому каміні стояв важкий мармуровий годинник.

Сара сіла на жорсткий стілець з червоного дерева і швидко озирнулася.

— Мені тут не подобається, тату, — зауважила вона. — Але що ж вдієш? Адже і військовим, навіть найхоробрішим, напевно, теж не подобається йти на війну.

Капітан Кру розреготався. Оригінальні зауваження Сари завжди бавили веселого молодого батька, і він ніколи не втомлювався слухати доньку та робив це із задоволенням.

— Ах, моя крихітко! — сказав він. — Як я зможу обійтися без таких фраз! Ти одна вмієш так влучно зауважувати.

Потім він раптом пригорнув Сару до себе і гаряче поцілував. Тепер капітан уже не сміявся, здавалося, він от-от гірко, невтішно заплаче.

Цієї миті до кімнати ввійшла міс Мінчін. Сара одразу ж помітила її схожість із цим будинком. Це була висока, показна, сувора й аж надто негарна жінка з великими холодними очима і холодною усмішкою. Побачивши Сару та її батька, вона широко посміхнулася. Міс Мінчін отримала кілька дуже приємних відомостей про капітана Кру від жінки, яка рекомендувала йому її школу. Наприклад, вона дізналася, що капітан — вельми заможна людина і не пошкодує для своєї маленької доньки жодних витрат.

— Узяти на себе турботу про таку гарненьку і здібну дівчинку, — сказала міс Мінчін, схопивши руку Сари та погладжуючи її, — буде для мене великою честю, капітане! Леді Мередіт розповідала мені про її надзвичайний розум. А здібна дитина — справжній скарб для такої школи, як моя.

Сара стояла нерухомо, пильно дивлячись на міс Мінчін. Їй, як завжди, спало на думку щось дивне.

«Навіщо вона каже, що я гарненька дівчинка? — розмірковувала Сара. — Адже це неправда. Ось Ізабелла, дочка полковника Гренджа, дійсно дуже вродлива. У неї рожеві щічки з ямочками і довге золотаве волосся. А у мене коротке чорне волосся й зелені очі, до того ж я така худа. Що тут гарного? Я, навпаки, препоганюща, я бридкіша мало не від усіх дітей, яких мені траплялося бачити. Отже, вона бреше».

Сара помилялася, уважаючи себе негарною. Вона мала особливу, своєрідну вроду. Це була досить висока як на свій вік, струнка та тендітна дівчинка з милим, енергійним обличчям і густим, майже чорним волоссям, що злегка кучерявилося на кінцях.

Великі зеленувато-сірі очі, обрамлені довгими чорними віями, насправді були гарними, і колір їх подобався багатьом, хоча сама Сара і вважала його огидним. У будь-якому разі, вона бачила себе негожою, і лестощі міс Мінчін анітрохи не змінили її думки про себе.

«Я б збрехала, якби назвала її красунею, — думала Сара, — і я знала б, що кажу неправду. Мені здається, ми з нею схожі у своїй відразливості. То навіщо ж вона сказала це?»

Коли Сара познайомилася з міс Мінчін ближче, вона зрозуміла причину. Дівчинка помітила, що міс Мінчін казала одне й те саме кожному батькові та кожній матері, які віддавали дітей до її школи.

Сара стояла біля батька і слухала його розмову з начальницею. Капітан зважився віддати свою дівчинку до цієї школи, тому що дві доньки леді Мередіт навчалися тут, а він дуже поважав леді Мередіт і покладався на її досвідченість. Він бажав, щоб Сара, живучи при школі, мала всілякі вигоди: затишну спальню, окрему вітальню, екіпаж, поні та покоївку замість айї — її індійської няні.

— Навчатися їй легко, за це я анітрохи не турбуюся, — сказав капітан Кру, тримаючи руку Сари і поплескуючи по ній. — Важко буде, навпаки, утримувати її від занять і перешкоджати вчитися занадто багато. Вона постійно сидить над книжкою. Міс Мінчін, вона не читає книги, а поглинає їх, наче голодний вовк, а не маленька дівчинка. І ніяк не може втамувати цей голод. Вимагає дедалі більше нових книжок, до того ж якомога більших і товстіших, а ще краще — таких, що їх пишуть для дорослих. А будуть вони французькими, німецькими або англійськими — їй байдуже. Вона любить читати все: історію, біографії, вірші. Забороняйте їй забагато сидіти над книгами, міс Мінчін! Нехай вона краще покатається на поні або купить собі нову ляльку. Їй варто більше гратися в ляльки.

— Послухай, тату, — сказала Сара, — якщо я щокілька днів купуватиму собі нову ляльку, то у мене їх виявиться забагато. Ляльки повинні бути близькими друзями. Моїм найближчим другом буде Емілі.

Капітан Кру глянув на міс Мінчін, міс Мінчін глянула на капітана Кру.

— Хто така Емілі? — запитала вона.

— Нехай вам скаже Сара, — з усмішкою відповів капітан.

Зеленувато-сірі очі Сари дивилися серйозно і лагідно.

— Це лялька, якої у мене досі немає, — сказала вона. — Тато обіцяв мені купити її, коли ми підемо за нею разом. Я назвала її Емілі. Вона буде моїм другом, коли тато поїде. Вона потрібна, щоб я могла говорити з нею про нього.

— Яка дитина! — вигукнула міс Мінчін. — Яка мила дівчинка!

— Так, вона мила дівчинка, — погодився капітан Кру, притискаючи до себе Сару, — піклуйтеся про неї якнайкраще заради мене, міс Мінчін!

Сара залишалася з батьком кілька днів, допоки він не відплив назад, до Індії. Вони ходили разом крамницями і купували безліч усіляких речей для Сари. Капітан Кру був щедрою, непрактичною людиною. Він скуповував для своєї доньки все, чим захоплювалася вона або він сам.

Зрештою, вони вдвох обрали Сарі досить химерний гардероб, занадто розкішний для семирічної дівчинки. Тут були і мереживні вишиті сукні, й оксамитові, обшиті дорогим хутром капелюшки з великим страусовим пір’ям, і кофтинки на хутрі, і муфти, і коробки з крихітними рукавичками, хустками та шовковими панчохами. Усе це скуповувалось у такій незліченній кількості, що молоді продавчині за прилавком з подивом перезиралися. Вони вирішили, що дивна дівчинка з великими мрійливими очима — якась іноземна принцеса.

Нелегко було капітанові й Сарі знайти Емілі. Їм довелося тривалий час ходити іграшковими крамницями і переглянути безліч ляльок, перш ніж знайти її.

— Я хочу, щоб вона дивилася на мене не так, як лялька, — казала Сара. — Я хочу, аби здавалося, ніби вона слухає, коли я говорю з нею. Ляльки погані тим, що зовсім не слухають, — задумливо додала вона, схиливши голову набік.

Тож, капітан і Сара переглянули цілу купу ляльок: великих та маленьких, з чорними і блакитними очима, з темними локонами та золотавими косами.

Після безлічі невдач вони вирішили не заходити до крамниць, а оглядати спочатку ляльок, виставлених у вітринах. Тато й донька вийшли з кеба й наказали візникові тихенько їхати за ними, поки самі вирушили на пошуки. У перших двох або трьох крамницях не було нічого годящого. Вони рушили далі й наблизилися до невеликої іграшкової крамниці. Раптом Сара зупинилася і схопила батька за руку.

— О, тату! — вигукнула вона. — Ось Емілі!

Щоки дівчинки спалахнули, а зеленувато-сірі очі засвітилися, ніби вона побачила когось близького й любого.

— Вона чекає на нас, — продовжила Сара. — Ходімо до неї!

— Ах, Боже мій! — сказав капітан Кру. — Як же нам бути? Немає нікого, хто б нас їй відрекомендував.

— Нічого, — заспокоїла його Сара. — Ти відрекомендуєш мене, а я — тебе. Тату, це вона, я впізнала її тієї самої миті, як побачила. Може, і вона впізнала мене.

Може, і впізнала. Принаймні Емілі мала вельми розумний вигляд, коли Сара взяла її до рук. Це була велика лялька з кучерявим темно-золотавим волоссям і ясними блакитно-сірими очима, обрамленими довгими густими віями.

Емілі купили і відразу ж понесли до крамниці, де продавалися всілякі туалетні дрібнички для ляльок.

Після ретельної примірки для неї вибрали такі самі розкішні речі, як і для самої Сари. Ляльці теж накупили мереживних, оксамитових і серпанкових суконь, капелюшків, кофтинок, чудової, цяцькованої мереживом білизни, рукавичок, хусток і хутра.

— Я її мама, тому мушу піклуватися про неї, — говорила Сара. — Вона буде моїм другом.

Уночі капітан Кру підвівся зі свого ліжка і довго стояв над Сарою, дивлячись, як вона спить, обійнявши Емілі. Її чорне волосся розсипалося по подушці та змішалося із золотавим волоссям ляльки. Вони обидві були в мереживних пеньюарах, і в обох на щоках лежали довгі, загнуті догори вії.

— Ах, моя маленька Саро, — пробурмотів капітан, — ти, напевно, і не здогадуєшся, як сумуватиме за тобою твій тато!

Наступного дня капітан відвіз свою дівчинку до міс Мінчін і залишив її там. На завтра він мав повернутися до Індії. Він пояснив міс Мінчін, що в Англії його справами опікується фірма «Барроу і Скіпворт», до них вона може звертатися за порадою, вони також відшкодовуватимуть усі витрати для Сари. Батько писатиме своїй дівчинці двічі на тиждень і бажає, щоб їй ні в чому не відмовляли, щоб вона отримувала все, що їй заманеться.

— Сара розумна дівчинка, — додав він, — і ніколи не попросить чогось шкідливого або непотрібного.

Потім капітан пішов із донькою до її маленької вітальні, щоб наодинці попрощатися з нею.

Сара сіла до батька на коліна і довго та пильно вдивлялася в його обличчя.

— Ти, мабуть, хочеш вивчити мене напам’ять, моя крихітко? — запитав капітан, гладячи її голівку.

— Ні, — відповіла вона, — я і так знаю тебе напам’ять. Ти у мене в серці.

Вони міцно обійнялися і поцілували одне одного.

Коли кеб батька рушив з місця, Сара сиділа у вітальні та дивилась у вікно, спершись підборіддям на руки. Вона не зводила з кеба очей доти, поки він не завернув за ріг. Емілі сиділа поруч і теж дивилася на нього.

Щоб дізнатися, чим зайнята Сара, міс Мінчін послала свою сестру Амелію. Але та не змогла ввійти до кімнати, бо двері були замкнені.

— Я замкнулася, — почувся зсередини тихий, чемний голосок. — Якщо дозволите, мені хотілося б залишитися наодинці.

Повновида та трохи недалека міс Амелія побожно шанувала свою сестру. Вона була добрішою за міс Мінчін, але переступити її волю ніколи не наважувалася. Не знаючи, що робити, стривожена міс Амелія знову спустилася вниз.

— Ніколи не бачила я такої дивної дитини, сестро, — сказала вона міс Мінчін. — Вона замкнулася у себе і сидить тихо-тихо, з кімнати не чути жодного звуку.

— Ну що ж, це значно краще, ніж якби вона почала стукати і верещати, як роблять інші, — відповіла міс Мінчін. — Я боялася, що ця розпещена татусева донечка галасуватиме і сполохає весь будинок. Адже їй дозволяли робити все, що заманеться.

— Я розбирала її скрині, — сказала міс Амелія. — Ах, які ж у неї чудові речі, сестро! Ти бачила її сукні. Як вони тобі?

— Як на мене, надто сміховинні, — різко відповіла міс Мінчін. — Але в неділю, коли вихованки підуть до церкви, а новенька попереду всіх, це розкішне вбрання буде доречним. Їй стільки всього накупили, нібито вона принцеса.

Нагорі у цей час Сара та Емілі сиділи в замкненій кімнаті та дивилися на те місце, де за рогом зник з очей кеб, у якому капітан Кру продовжував озиратися назад, махати хусткою і посилати поцілунки рукою так, наче був не в силах зупинитися.

Читать далее
Добавить отзыв