Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

Описание:

Їх багато по усіх світах – тих, хто шукає кращої долі в чужій країні. Вони приязно посміхаються своїм новим господарям і з надією заглядають їм в очі в очікуванні на приязнь чужої землі. Вони пристосовуються. Вони звикають. Часом, комусь з них випадає удача. Часом – прозріння і повернення. Часом – нова любов. А іноді й смерть… …За своїми постояльцями - емігрантами з України - спостерігає хазяйка котеджу невеличкого німецького містечка фрау Шульце. Вона знає про них набагато більше, ніж вони про себе. З них їй треба обрати лише одного – того, хто «розшифрує» для неї листа з минулого.

Ірен Роздобудько

Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

Роман

Повне або часткове копіювання тексту твору, переклад, розміщення твору або його перекладів на сайтах та інших інтернет-ресурсах, будь-яке інше його використання без письмового дозволу правовласника ТОВ «Видавництво «НОРА-ДРУК» суворо заборонені. Порушення заборони тягне за собою відповідальність згідно із чинним законодавством.

ISBN 978-966-8659-62-1

© Нора-Друк, 2016

1

Тетяна. «Лiлi Марлен»

Кiнець березня був схожий на початок сiчня – пронизливий вiтер, сльота, обважнiлi сирi хмари, що низько провисали над мiстом без жодної обнадiйливої шпарини, в яку могло б зазирнути сонце, пiд ногами хлюпотiло сiре брудне мiсиво. Щоранку його педантично згрiбали, вивозили кудись за мiсто, але щовечора знову падав мокрий снiг i мiстечко перетворювалась на тарiлку з пiдгорiлою манною кашею.

Ноги вгрузали в неї i промокали до кiсток. Автобуси не ходили.

Хоча, якi автобуси? У цьому мiстi їх не було – всi пересувалися на власних авто.

Проминувши кiлька кварталiв, Тетяна вийшла на центральну вулицю i пiшла повiльнiше, вiдчуваючи, як чоботи поволi наповнюються водою. Це було неприємно, нiби йдеш у паперовому взуттi. Ще мить – розповзеться i доведеться мiсити мокрий снiг босонiж

Не вистачало ще захворiти!

Кав'ярнi були майже порожнi – жителі цього мiстечка засинали рано або сидiли по нiчних клубах. Лише Макдональдз свiтився, мов китайський лiхтарик. У ньому товклася молодь.

Голова розколювалась, волосся пропахло тютюном. Тетяна механiчним рухом пiднесла пасмо до носа, понюхала i зморщилась. Волосся у неї було довге, хвилясто розсипалося по плечах, мало доглянутий вигляд. Але ж цей ненависний запах! Тепер вiн супроводжував її завжди. Навiть якщо вона щоранку мила голову, охайно вкладала зачiску феном i щедро поливала парфумами. Марно. Усе марно.

Вода в чоботах почала хлюпати. Тетяна пошкодувала, що не одягла вовнянi шкарпетки. Принаймнi тодi не розтерла б нiг, а тепер мало того, що вони мокрi, то ще й чоботи почали муляти. Завтра на пальцях розквiтнуть пухирi. Тетяна зупинилась.

I одразу почула тихе: «Фрау...».

Звiсно! Варто зупинитись, як чуєш пропозицiї.

– Фрау...

– Пiшов ти... – процидiла Тетяна, думаючи про мокрi ноги i можливi пухирi. Зачувши незнайому мову, чоловiк здивовано вiдступив.

Було далеко за пiвнiч. Звiсно, поряднi фрау в такий час уже сплять.

А вулицями блукають ось такi дешевi повiї в мокрих чоботах!

Ех, знав би вiн, як годину тому чи навiть менше вона стояла в колi свiтла – в елегантному сiрому костюмi-трiйцi: брюки, жилет (пiд яким – нiчого!) i пiджак. I млосним голосом, в якому було бiльше надривної, з хрипотою, пристрастi, нiж спiву, томно шепотiла в стилiзований пiд старовину мiкрофон:

Vor der Kaserne

Vor dem groЯen Tor

Stand eine Laterne

Und steht sie noch davor

Читать далее
Добавить отзыв