Анотація
Радіоведучий Марк Лютий, головний герой роману Василя Зими «Ukrainian dream. Последний заговор» працює в своє задоволення і готується до весілля з донькою олігарха. Та раптом до нього потрапляє вбивчий компромат на відомих політиків і він має обирати: піти на компроміс з власним сумлінням чи узятися за справу, ризикуючи втратити все, навіть власне життя. Долі героїв переплітаються, події, наче в калейдоскопі, змінюють одна одну. Хто переможе, а хто загине — відповіді у романі.
Василь Зима
Ukrainian dream
«Последний заговор»
Я давно присматриваюсь к этой стране и знаю, чего мне опасаться.
Михаил Зощенко
Розділ 1 (Chapter 1)
«Ви думаєте, що живете в країні, яка іде шляхом ринкових реформ і втілює принципи демократії? Даремно ви так думаєте. Ви живете в країні, яка за тринадцять років незалежності скоротила втричі державний бюджет, ви живете в країні, народонаселення якої за тринадцять років незалежності зменшилося на чотири мільйони чоловік, ви живете в країні, найкращі та найприбутковіші об’єкти приватизації в якій віддано у власність злочинного капіталу, ви живете в країні, в якій до цього часу вирішується питання, чи надавати чужій мові статусу офіційної, ви живете в країні, в якій залишаються жити або слабаки, або герої».
— Вимкни, чуєш? — він повернувся до вікна і зручніше вмостився у великому шкіряному кріслі.
— Програма ще не закінчилась.
— Вимкни, чуєш? — невдоволено глянув з-під брів.
— Нема питань, — підійшов, натиснув кнопку, звук зник.
— Як цього хлопця звуть?
— Марк Лютий, він веде програму «Я і моя країна».
— Ти його бачив?
— Ні.
— Я хочу, щоби ти на нього подивився, — устав, пройшовся кімнатою, став біля столу, мовчав, — цікаво, він у це дійсно вірить? Ні, ну мені цікаво, він просто так говорить чи він вірить.
— У що? — витягнув руки з кишень.
— У те, що, слухаючи його правду, люди таки прозріють і захочуть щось змінити.
— Не знаю.
— У людей уже є правда, і їм не треба іншої, їм добре живеться з тією, яка в них є.
— Напевно, хм. Ви про що?
— Я чув нещодавно, чи то читав в опозиційній газеті, — підійшов до бару, — не важливо. Так от, — узяв пляшку лікеру, налив у чарку. — Історія така дурна. В місті українському, в Красному Лучі чи що, люди такі бідні, хм, — випив лікеру, поставив рюмку на стійку бару, — їдять собачатину запивають слізьми голодних дітей. Ти уявляєш? — подивився на нього, — Юро, ти уявляєш, я тебе питаю?
— Слабо.
— А я тобі кажу, це їхня біда, і не треба їм соплі витирати. Мені важко собі уявити німців, чи британців, чи навіть поляків, які б їли собачатину і пили сльози дітей. Наш народ не вбив жодного зі своїх тиранів, румуни вбили, італійці, чилійці досі готові все віддати, щоби повісити Піночета, а наші люди жеруть собачатину. І жертимуть, чуєш, жертимуть, бо вони не розуміють, що ніхто їм не винен, чуєш, ніхто.
— Ясна річ.
— Набери мені директора цього радіо, де Лютий свою херню шурує, давай бігом.
— Зараз, — пішов, повернувся зі слухавкою, натиснув кнопки. — Алло, з вами говоритиме…
— Дай сюди, — вирвав у нього слухавку, — чуєш, жук, ти зовсім здурів, що ти пускаєш в ефір? Тобі наша країна чимось не подобається? Їдь на хуй в іншу. Що ти вибачаєшся, що ти пояснюєш? Де ти цього Лютого взяв? Хто за нього гроші платить, ти сам платиш? Я, блядь, прикрию його спонсора. Як нема спонсора? А де ж він гроші бере? Сам платить за програму? Так закрий її, твою мать. Не можеш? Я тобі поможу, чудо. Все, через місяць цього Лютого нікуди на роботу не візьмуть, буде вулиці мести. Блядь, — кинув слухавку на диван, підійшов до бару, налив лікеру, випив, голосно хекнув, потім подивився на охоронця, — Юро, найди цього Марка, я не хочу, щоби мене за нього вз’їбали потім, чуєш?
— Чую. Я найду його. І що зробити?
— Придумай, — накинув піджак на плечі і вийшов з кімнати.
Читать далее