Вулє ву чайок, мсьє?

Жанр: Современная украинская литература, Художественная литература

Правообладатель: Дуліби

Дата первой публикации: 2013

Описание:

Паризький фанат і невизнаний молодий поет приїжджає в повітове містечко на Слобожанщину, отримавши посаду вчителя в ліцеї, заснованому заможним цукрозаводчиком. Замість очікуваної нудьги в провінційній дірці, Оґюст Ґівонт зустрічається з багатокультурною спільнотою учителів, винахідливими і дотепними учнями, з дивовижними звичаями чаювання і, звичайно, з коханням.

Анотація

Паризький фанат і невизнаний молодий поет приїжджає в повітове містечко на Слобожанщину, отримавши посаду вчителя в ліцеї, заснованому заможним цукрозаводчиком. Замість очікуваної нудьги в провінційній дірці, Оґюст Ґівонт зустрічається з багатокультурною спільнотою учителів, винахідливими і дотепними учнями, з дивовижними звичаями чаювання і, звичайно, з коханням.


Марина Гримич

Вулє ву чайок, мсьє?

1.
1895

Ніч видалася для нього неспокійною, поїзд рівномірно гойдався, Оґюст крутився на нижній полиці, кілька разів вставав, перестеляв постіль, а вона періодично сповзала на підлогу, потім знову лягав, і йому снилася якась фігня, щось на зразок того, що йому дуже хочеться солодкого, він їсть свій улюблений мільфой, але не відчуває смаку, він усе їсть і їсть, а смаку ніяк не може піймати, а солодкого хочеться.

Оґюст черговий раз прокинувся, тепер — від шкряботіння у двері купе, — і перелякано підскочив з постелі. У Парижі його попереджали: відразу, після перетину російсько-австро-угорського кордону на нього почнуть зазіхати грабіжники, маньяки і збоченці. Ось і почалося, подумав Оґюст Ґівонт, завмерши на нижній полиці купе в вагоні першого класу.

У двері знову хтось пошкрябався. Хто там? Оґюст зібрав усю свою мужність, щоб голос не нагадував скигління.

«Бонжур, мусьйо, вулє ву[1] чайок? Тобто — те, дю те[2], вулє ву дю те?»[3].

Оґюст обережно прочинив дверцята купе, крізь вузьку шпарину зазирала червона пика провідника з густою чорною замість щіткою вус під носом. Слава Богу, це була та сама морда, що у Відні, на вокзалі не пускала його до вагону першого класу, мовляв, протверезієш — тоді ласкаво просимо. Отже, це справжній провідник, а не переодягнений збоченець, як його страхали в Парижі і як йому намалювала його хвороблива уява. Оґюсту відлягло, він обережно ширше прочинив двері купе, так, це він — старий козел, можна не панікувати, він стояв в червоному камзолі і тримав мельхіорову тацю з чайним набором. Оґюст узяв тацю.

Поїзд гойдався і гойдався, за вікном стояла похмура мряка, повільно повзла назустріч депресивна картинка чужої країни, яка явно була не рада Оґюсту, а він, зі свого боку, розумів, що почуття взаємні.

Він переставив з таці на столик склянку чаю в мельхіоровому підстаканнику з вензелем, білосніжну серветку з вишитим вензелем, мельхіорову цукерничку з вензелем, ложечку з вензелем і якісь круглі крендельки в підставочці з вензелем, взяв у руки тацю: а раптом не мельхіор, а срібло? Ні, здається, мельхіор. Оґюст наблизив тацю до очей, вона була начищена до блиску, він став роздивлятися своє відображення в ній.

«От скажи мені, мсьє Ґівон: на фіга тобі це все?» З таці на нього дивилося неголене пом’яте обличчя депресуючого француза, який прямує в якусь жопу в глибині Російської імперії, де якийсь місцевий буржуа-цукрозаводчик на ім’я Павло Іванович Оксамитенко заснував приватний ліцей для своїх і чужих відприсків. Був цей цукрозаводчик явно не сповна розуму, повний маразматик, тільки божевільному могла прийти ідея запросити в ту жопу вчителя французької мови, літератури і мистецтв із самого Парижа, купити йому квиток в вагоні першого класу, запропонувати дико велику платню ще й пансіон.

Взагалі-то, замість Оґюста мав їхати Франсуа, однак він в останній момент здрейфив, якраз через усі ті балачки про «жопу», і про збоченців і про грабіжників, і він став умовляти всіх своїх друзів підряд, щоб хтось поїхав замість нього, але над ним тільки сміялися, а він не міг не поїхати, бо на носі був початок навчального року, а він підписав контракт ще півроку тому і отримав великий аванс, який він вже встиг розтринькати. За збігом обставин розмір авансу був точнісінько такий, як борг, який йому був винен Оґюст, і Франсуа став шантажувати Огюста цим боргом, добре знаючи, що той не зможе його йому повернути. Оґюст сп’яну погодився, і підписав у нотаріуса угоду з Франсуа, а вранці, з похмілля мало не всрався, але робити було нічого, і він став пакувати валізу. Взагалі-то не було чого й пакувати, бо останні два роки його письменницькі послуги нікому не були потрібні, тож гардероб його був більш, ніж скромним і вміщався в одному саквояжі, щоправда, він напередодні від’їзду поцупив гроші в касі мадам Трюфо і купив собі в найдорожчому магазині дві нові сорочки, кілька пар шкарпеток, парфуми і кілька нових шовкових шийних хустинок.

Оґюст відпив чаю і скривився: він забув його посолодити, а після сну про мільфой, йому дуже хотілося солодкого, він кинув шматочок колотого рафінаду в чай і став розмішувати ложечкою, грудка цукру ніяк не хотіла розчинятися, а він колотив і колотив ложкою чай, адже й так нічого було робити, грудка не розчинялася, він обертав ложку за годинниковою стрілкою, вже кругів сто намотав, шматочок рафінаду був невблаганним, Оґюст вирішив покрутити проти годинникової стрілки — а раптом цукор у такий спосіб швидше розчиниться? Це виходило поза всі рамки логіки, однак і так не було чого робити, Оґюст покрутив — і цукор вмить розчинився. Кумедно. Але чай за цей час майже вистиг. Гидота.

У принципі було і щось позитивне в його втечі з Парижа. Взяти хоча б мадам Трюфо, ніколи ця тітка не відстала б від нього, вона шантажувала його у свій нехитрий жіночий спосіб. Оґюсту набридло борюкатися з нею в ліжку своєї мікроскопічної сраної кімнатки з виглядом на цвинтар, куди він переїхав зі своєї богемної мансарди в центрі Парижа. Мадам Трюфо здавала ті срані кімнатки в будинку на цвинтарі, але навіть за найгіршу з них він не міг заплатити, і єдиним способом позбутися хоч частини боргу було періодично з нею борюкатися в ліжку і час від часу присвячувати їй якийсь графоманський опус. Оґюсту це навіть попервах подобалося: мадам Трюфо зналася на борюканні в ліжку, однак її ревнощі стали просто патологічними, дідько б її взяв, вона уявила себе єдиною жінкою в його житті, можна сказати, музою, і він не міг привести в свою комірчину жодної спідниці, а йому цього дуже хотілося, бо при всіх принадах пишного тіла мадам Трюфо, він був справжнім французом, і йому однієї мадам Трюфо було замало.

Оґюст відсьорбнув чаю, хороший чай, він навіть посміхнувся, згадавши, як уночі дав драла з мебльованих кімнат мадам Трюфо, поки сама вона мирно похропувала в його ліжку після інтенсивного борюкання, а він тим часом зі своїм саквояжем, з кейсом для друкарської машинки і в’язкою книжок драпав навпростець через цвинтар, який раніше навіть удень оминав десятою дорогою, такий жах викликали в нього мерці, а тепер не було ні крихти страху, коли він наштовхувався в темноті на надгробки, лише роздавав направо і наліво спочилим у Бозі свої «пардони» і «ескуземуа». Виявляється, це зовсім не було страшно, набагато страшніше мати справу з кредиторами, цими гієнами, з цими гамадрилами, з цими уродами, принижуватися перед ними, підписувати якісь векселі, розписки, словом, жуть. Врешті решт, втеча з Парижу, заспокоював він сам себе, була актом боротьби за свободу, щоправда, індивідуальну.

Він сів у поїзд Париж — Відень, видудлив пляшку вина, поцуплену з винярні мадам Трюфо, і проспав аж до Відня. У Відні його вже чекав квиток на поїзд Відень — Лємберг — Москва, у вагон першого класу, і якраз отой червонопикий провідник з щіткою для взуття замість вус підозріливо розглядав свого нового пасажира з ніг до голови, придурок, яка його псяча справа чи пив він чи ні!

Від цих усіх спогадів і випитої склянки міцного солодкого чаю настрій Оґюста значно поліпшився, він сів, як першокласник, біля вікна, щоб, бува, не пропустити станцію Жмеринка. Десь тут, поряд із залізничною станцією Жмеринка брав шлюб Бальзак зі своєю — як її там? — словом, ідейною посестрою мадам Трюфо, і треба сказати, не від хорошого життя Бальзак приперся сюди, в ці ліси і болота, і не від великої любові і жагучої пристрасті, як описують слюньтяві біографи, яка там пристрасть? Яка там романтика в його віці, коли каменем стоїть печінка під ребрами, коли сечовий міхур працює як йому заманеться, просто дядькові Бальзакові дуже хотілося їсти, і хто його зрозуміє краще, ніж оце тепер Оґюст.

За вікном проминав одноманітний пейзаж: все ліси і ліси, все ліси і ліси, дідько, чи тут узагалі живуть люди? Час від часу Оґюста охоплювала паніка: а раптом його ніхто не зустріне, що він робитиме в цих лісах? До того ж, у нього в кишені — ні копійки, він таки не Бальзак, у якого була під боком ідейна посестра мадам Трюфо — як її там? — ага, мадам Ганська. Бальзак в порівнянні з нікому невідомим письменником Оґюстом Ґівоном був везунчиком, при його розкладах йому взагалі не треба було ні про що переживати — лише сиди і пиши свої романи.

Червона пика з чорною щіткою під носом занесла сніданок: хліб, ковбаса і варені яйця. Прокляття! Де круасани? Де джем? Де масло? Де кава? Де сир? На Оґюста накотилася хвиля депресії, він відкрив саквояж, дістав звідти останню пляшку вина, видудлив її і ліг спати.

Він дрихнув, поки червона пика з щіткою для взуття під носом в щілині привідкритих дверей купе не повідомила: мусьйо, через сорок хвилин ваша станція Ворожба. Оґюст підскочив, як обпечений, блискавично навів свій ранковий марафет: поголився, попахтився, перевдягнув свою піжаму на нову білу сорочку, нашмарував ваксою черевики, — нехай знають у тій жопі, яке щастя до них привалило з самого Парижа!

Поїзд загальмував і нарешті спинився, Оґюст напустив на своє обличчя страждальну міну новітнього Оноре де Бальзака і урочисто зійшов сходинками вагону першого класу поїзда Париж — Лємберг — Москва. В одній руці — саквояж, в іншій — перев’язана мотузкою купа книжок, провідник услужливо тримає кейс із друкарською машинкою.

«Ласкаво просимо, мсьє Ґівонт! Дозвольте представитися: Андрій Олександрович Глінка, директор і головний вихователь ліцею для хлопчиків з інженерним ухилом Павла Івановича Оксамитенка містечка Оксамитівка Харківської губернії».

Це був вилизаний молодий чоловік, дідько, він стояв у точно такій самій сорочці, як і Оґюст, напахчений тими ж самими парфумами, що й він. Ось тобі і «жопа».

«Я накажу забрати Ваш багаж, мсьє». «Можете не турбуватися, у мене більше немає багажу».

На обличчі директора і головного вихователя ліцею не поворухнувся жоден м’яз, який би виказав його здивування, але Оґюст нутром відчув, що той був шокований, тому Оґюст спробував промовити якомога недбаліше: «Omnes porto mecum![4]».

Вони пройшли через новеньку будову вокзалу на невеличку пристанційну площу, Оґюст зрозумів, що йому уготована урочиста зустріч, можливо навіть сам власник цукрового і рафінадного заводу і засновник ліцею Павло Іванович Оксамитенко десь є тут, здається, ота монументальна скульптура російського буржуа якраз ним і є. Біля нього вишикувалася в одну лінію група хлопчаків в однакових ліцейних сюртучках і картузиках, оце, мабуть, і є «лабораторні щурики» для його майбутніх педагогічних експериментів, на одному з ліцейних піджачків були відірвані «з м’ясом» ґудзики, в одного з «щуриків» була свіжо розбита губа, з-під впопихах насунутих на голову кашкетиків стирчало розпатлане волосся, за цими ознаками Оґюст зробив висновок, що ліцеїсти не більше як десять хвилин тому товкли один одному пики. Судячи зі старих пожовклих синяків під очима принаймні у двох шминдриків, — мордобої були звичайним явищем у ліцеї, де він мав щастя отримати посаду вчителя французької мови, літератури й мистецтв. Четверо з десятка хлопців мали широкі, щедро всипані веснянками лиця, а з-під кашкетиків стриміла однакова солома, яка мала означати волосся, щоправда були вони різного зросту, і при цьому дуже подібні до монументу російського буржуа. Щоправда, його власне волосся було пострижене «їжачком», але кругле червоне обличчя так само було щедро всіяне веснянками. Це Оґюст блискавично запримітив, в той час як цукрозаводський монумент зняв свого кашкета і простягнув йому руку для привітання, насправді це була не рука, а справжня лопата. «Вітаємо, пане вчителю, я і є той самий божевільний Павло Іванович Оксамитенко, який заснував у цій жопі для своїх і чужих балбесів ліцей з інженерним ухилом», вимовлене все це було французькою, хоча й із жахливим акцентом, зате потиск руки був сильний, і неначе попереджав: якщо надумали, пане вчителю, втікати, цей номер вам не пройде.

Тим часом директор і головний вихователь ліцею Андрій Олександрович Глінка, мов диригент, припідняв руки, і Оґюст зрозумів, що зараз буде виконане відрепетируване привітання новому вчителеві у виконанні ліцеїстів, і він приготувався чемно вислухати його, скрививши сяку-таку посмішку, що виражала педагогічне щастя. Хлопчики хором і дуже дзвінко проскандували «Бон-жур-мі-сьє-Ґів-но!».

«От балбеси, не можуть навіть вивчити ім’я свого вчителя, і це їх я повинен вчити французької літератури і основам його власної теорії свободи!» Оґюст упав духом, продовжуючи зображати педагогічну посмішку, і в цей час він краєм ока побачив, як побуряковів директор Глінка, а буржуа Павло Іванович Оксамитенко роздав своєю лопатою кілька хвацьких потиличників своїм веснянкуватим «копіям». Оґюст зрозумів, що малі негідники навмисне перекрутили його ім’я, однак з якою метою — це йому належало з’ясувати протягом наступного навчального року.

Читать далее

Отзывы читателей о книге:

Добавить отзыв
  • Користувач03.05.2016

    Полезность отзыва 0

    Книгу проковтнула за півгодини.Все життєво і по-українськйі!!!